— Я теж, — відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.

Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.

— Я, — сказала Ольга, — колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.

— Потопельників, чи що? — не зрозумів я.

— Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?

— Уявляю, — сказав я. — А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.

— Тут є риба?

— Немає. Але ми її все одно глушили.

— Зрозуміло, — сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. — У тебе тут багато друзів?

— Так. Друзів дитинства.

— Чим вони відрізняються від інших друзів?

— Вони багато пам'ятають.

— Германе, в тебе комплекси.

— У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.

— Я теж не вмію плавати, — жорстко сказала Ольга. — Але не комплексую з цього приводу.

— Ось так і потонеш — незакомплексованою.

— Не потону, — впевнено сказала Ольга. — Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.

— Що ти вирішив? — не витримала Ольга. — З цією заправкою?

— Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.

— Ясно. І скільки будеш чекати?

— Не знаю. Літо довге.

— Знаєш, Германе, — сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, — я тобі допоможу, якщо буде потрібно.

— Добре, — відповів я їй.

— Але я хочу, щоб ти зрозумів — це лише бізнес.

Ясно?

— Ясно.

— Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.

Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.

За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись.

Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.