Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, блядь, капіталісти — що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи, чувак, вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?
— Ти теж все правильно говориш, — відповів він на це, — але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість.
— По-твоєму, вони вкінець охуївають саме через власну слабкість?
— Так. І через беззахисність.
— І що з цим робити?
— Роби, що робив, Гєра, — відказав пресвітер. — Роби, що робив. Не ігноруй живих. І не забувай про мертвих.
Увечері того ж дня ми з Сєвою знову припхались до лікарні, аби забрати Ольгу. Вона вже знала про Травмованого, була тиха й заплакана, дозволила віднести себе в машину і вкласти на заднє сидіння. Жила вона насправді поруч із лікарнею, всього за кілька кварталів. Сєва їхав обережно, намагаючись оминати ями. Вдома на Ольгу чекали дві її тітки. Ми з Сєвою занесли її на просторе, всуціль заросле виноградом подвір'я, піднялись на ґанок невеликого будинку, пройшли верандою, занесли до вітальні, обережно поклали на канапу. Тітки метушились довкола нас, приносили то гарячий чайник, то маленькі пухкі подушки, то зникали й повертались із мінеральною водою, то витягували звідкись чорного худющого кота й совали в руки хворій.
Зрештою, Ольга не витримала і попросила всіх вийти.
А мене попросила залишитись.
— Коли похорон? — запитала тихо.
— Післязавтра, — відповів я. — В суботу.
— Заїдеш за мною, добре?
— Добре.
— Ти іди, гаразд? — попросила вона. — Потім прийдеш.
— Гаразд, — погодився я. — Почекаю, доки ти заснеш, і піду.
— Домовились.
На подвір'ї чутно було голоси тіток, які про щось перемовлялись. Ольга лежала, накрившись теплим ліжником, і дивилася кудись за вікно, де розливалась густа бузкова темінь.
— Пам'ятаєш, ти розповідав про листівки? — спитала раптом.
— Які листівки?
— Туристичні. Набори листівок із різних міст. Говорив, що ви їх на уроках використовували.
— А, — згадав я. — Листівки з Ворошиловграда.
— Так, — підтвердила Ольга. — З Ворошиловграда.
— Чому ти згадала?
— Я знайшла в себе цілу пачку таких.
— Серйозно?
— Угу. Довго згадувала, звідки вони в мене. Потім згадала. Ми з подружками листувались із німецькими піонерами.
Мені писав хлопчик із Дрездена. Все запрошував у гості, присилав листівки. І я теж йому посилала. Купувала цілі набори, вибирала ті, де було побільше квітів, аби він думав, що в нас тут весело. А решту, з пам'ятниками, лишала собі. А тепер ось знайшла. Цілу пачку. Дивно, — сказала вона, — і міста такого вже немає, і хлопчик із Дрездена давно мені не пише, і все це було мовби не зі мною. Мовби в іншому житті, з
