— І де він тепер?

— Його вбили, — пояснила Тамара. — Років десять тому. У нього хотіли забрати бізнес, він не віддавав. Його підірвали разом із машиною.

— Нічого собі.

— Це вже так давно було, — сказала Тамара.

— А що сестра? — допитувався я. — Ви з нею спілкуєтесь?

— Спілкуємось, — відповіла Тамара. — Вона мені все пробачила. Теж дуже його любила. Ми з нею по- справжньому і зійшлись, лише коли він загинув. Так ось дивно буває. То що, — спитала вона по довгій мовчанці, — ти підеш до неї?

— Не знаю, — відповів я.

Брехати їй не хотілось, говорити правду — тим більше.

Свіже повітря забилось у складки його шкірянки, ніби він приніс у кишенях куртки шматки ранкового жовтня.

Сонце висвітлювало кімнату, сліплячи очі й кінцево будячи зі сну. Травмований пропхався коридором енергійними рухами чувака, котрий знає ціну своєму часу й своїм можливостям, завзято привітався, мовляв, радий бачити, добре, що повернувся живий. Пройшов на кухню, заповнивши собою простір, утиснувся між столом та мийкою, заскрипів куртяком, визирнув за вікно. Ще поночі він сам передзвонив Тамарі, спитався, чи я на місці, чи все гаразд, попередив, що заїде. Тепер ось сидів за столом, і широкі навскісні промені надавали його шкірі кольору золота й міді. Легко ковзнув поглядом по Тамариному обличчю, дещо втомленому й заспаному, і взявся за мене.

— Знаєш, — сказав, — добре, що ти до мого брата не доїхав. Прихопили його днями. Я ще й думав, що таке — телефоную йому, телефоную, а слухавку весь час якийсь сержант бере. Спочатку думав, що він знову мобілу комусь упарив, ну або загубив десь, або ще щось. А виявляється, він уже третій день у сізо. Мені дружина його вчора телефонувала, сказала, що все гаразд, щоби я не хвилювався, сидить нормально, апетит є, адвокат свій, скоро випустять.

— За що хоч узяли? — не зрозумів я.

— Цього я не знаю, — чесно признався Шура, — минулого разу брали за річні звіти, він їх на рік уперед здати хотів. Перед тим за дачу хабара державним службовцям.

Він мобільним зв'язком займається, — пояснив Травмований.

— Оператор?

— Телефонами торгує, — пояснив Шура. — Беушними.

— Краденими?

— Не без того.

— Може, тобі до нього з'їздити?

— Та ну, — коротко відмахнувся Травмований. — Сам розбереться. Не маленький. У мене й без нього проблем.

Правда, Тамаро?

Але в Тамари був свій клопіт, Тамара з ночі переживала, чи не наговорила зайвого, не знаючи, чого від мене тепер чекати. Стояла в кутку зосереджена й печальна, кивала головою на Шурині слова, погоджуючись із усім, що той говорив. Хоча Травмований цього всього не зауважував, виглядав заклопотано, й заклопотаність ця швидко передалась мені. Я відразу ж узявся його випитувати. Про Ольгу при Тамарі питати не став, сподівався, він сам розповість.

І хоч він говорив про речі більш, на його думку, важливі, Тамара, зрозумівши, що незабаром ми обидва звідси підемо, зробила нам чай — міцний та безнадійно гіркий — і розчаровано зникла в своїй кімнаті.