— Ну, добре, — сказав я, — не злись. Що там удома?

Шукають мене?

— Шукають, — відповіла Тамара, — в церкву приходили, з пресвітером говорили.

— І що пресвітер?

— Нічого, — заспокоїла Тамара, — сказав, що нічого не знає.

— І що далі?

— Нічого, — мовила Тамара. — Сиди і чекай. Що ти смикаєшся?

— Що я смикаюсь? Я тобі скажу, що я смикаюсь. Ти коли-небудь спала в одному наметі з двома лесбійками?

— Спала, — відповіла Тамара. — Мені не сподобалось.

— Давай десь зупинимось, — попросив я. — Пити хочеться.

Зелений вагон був поставлений на цегляний підмурівок, під деревами стояли довгі лави, залиті кетчупом та олією.

Був це такий собі прихисток для подорожніх, затишна гавань із привітними танцівницями та дитячими співами, з птахами, що розповідають щось улесливим голосом, та мандрівниками, котрі переказують останні новини, застерігаючи від пасток та небезпек.

Ми були єдиними відвідувачами. З вагончика вийшла повна жінка з рожевим волоссям та червоними нігтями, скептично оглянула нас, запитала, що ми хочемо, й знову зникла всередині. Ми з Тамарою сіли на лаву й напружено мовчали, Сєва виходити відмовився, але попросив принести йому чогось гарячого. Сонце прогрівало як могло осінні поля, теплий вітер зі сходу приносив запахи диму й сухої трави, довкола було порожньо й тихо, навсібіч тяглись голі чорноземи, на обрії червоно здіймались сосни. Повітря було ніби зіткане із запахів та відтінків, наче це було не повітря, а прапори, що горіли під сонцем і тріпотіли на жовтневому вітрі. І зображено на цих прапорах було довгі клейкі судини павутиння й тонкі лінії втомлених рослин, зрізаних, зірваних та зібраних жіночими руками, а також птахів, котрі перетинали простір у південному напрямку, залишаючи це густе настояне повітря, що пливло над нашим волоссям. Повільні осінні комахи вилазили на ці прапори, зливаючись із кольором землі й неба, і пахли ці розтріпані знамена мулом та мокрим піском, оскільки десь поруч протікала ріка, відносячи в собі листя й скошені стебла. Тамара одягнена була в знайомі вишневий светр і довгу спідницю, очі ховала за великими сонцезахисними окулярами, які робили її схожою на вдову якого-небудь мафіозі, котрий помер, але в серці її залишився назавжди, що її й мучило. Багато палила, пила чай із одноразового посуду, їсти відмовилась, сиділа й розглядала метеликів, що злетілись на поставлений перед нами рафінад. Сонце й осіннє повітря робили всю цю зупинку примарною й громіздкою, все це могло будь-якої миті розвалитись і розсипатись, дні нагадували рафінад, легковажно забутий кимось, і цей рафінад спалахував на сонці, сліпив очі й бентежив уяву, нагадуючи, що кожної наступної хвилини можуть статись неочікувані й непередбачувані події.

— Поживеш поки що в мене, — говорила Тамара. — В мене вони напевне шукати не будуть.

— Краще додому повернусь, — не погоджувався я. — Ну що вони мені зроблять? Принаймні дізнаюсь, у чому проблема.

— Не говори дурниць, — заперечувала Тамара. — Для чого підставлятись? Пересидиш пару днів, тоді повернешся.

Шуру я попередила, він не проти.

— Ну, головне — Шура не проти.

— А через пару днів повернешся. Добре?

— Добре, — погодився я. — Тамаро, — запитав, — чому ти звідси не поїхала?

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Куди-небудь. За кордон. Чому ти залишилась?

Вона скинула окуляри. Відразу ж стало помітно, що їй давно вже купа років, що вона не така молода й безтурботна, як може здатись у сутінках легковика після двох днів веселого святкування. Обличчя її було бліде, погляд неспокійний та невпевнений. Сигарета ледь помітно тремтіла в пальцях, — Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?