5
— …і сказала, що ти тут, що ти залишився.
— Залишився?
— Так.
— А чому вона мене не розбудила?
— Сказала, що ти спав, як немовля.
— Як немовля? Як це — як немовля?
— Міцно.
— Добре, хоч документи не забрала.
— Комісія ЄС. Шарлатани.
— Чому вони мене кинули?
— Германе, — мовила Тамара втомлено, — що я можу зробити?
— Нічого, — відповів я незадоволено. Невдячне заняття, пов'язане з пригадуваннями й зіставленнями. Сонце бронзовим корпусом пропливало вгорі, ніби аеростат, дрейфуючи теплими повітряними потоками.
Прокинувшись десь опівдні, я довго пригадував минулий день і цю безкінечну ніч. Пригадував співи, імена та обличчя, ловив запахи помешкання, в якому прокинувся, прислухався до протягів і тиші. Тиша лякала, невже всі ще сплять, думав я, мабуть, святкували до ранку, тож тепер відсипаються перед далекою важкою дорогою. Вилізши зі спальника, побачив, що ні Кароліни, ні її подруги-білявки в наметі немає і що я тут узагалі залишився сам. Більше того, намет був порожній, не лишилося в ньому ні спальників, ні одягу, ні чорно-білого телевізора. Книги, торби, мапи й шкарпетки — все це кудись зникло. Передбачаючи недобре, я вийшов надвір. Від табору лишились руїни й попелища. Чорні худі дими тяглись у небо, мов голодні кобри. Витоптані стежки складались у дивний незрозумілий візерунок, за яким пілоти й птахи могли відтворити маршрут пересування диких східних племен у невідомому напрямку з непевною метою. Незрозуміло було, коли вони знялись і рушили, як лишились непоміченими і чому я нічого не почув. Посеред поля стояла пара великих, роздутих ізсередини повітрям наметів та стриміли щогли з прапорами Євросоюзу, а віддалік, у долині, стояли біотуалети, коло яких крутились кілька солдатів, намагаючись вивантажити сині кабіни на причіп військового буксира. Поруч із буксиром, на місці бочок із водою, біліла церковна волга.
Туди я й пішов.
Тамара виглядала пригніченою, говорила неохоче, проте мусила мені все пояснювати. Сказала, що зранку їй зателефонувала Кароліна, просила заїхати, забрати мене, пояснила, де це знаходиться, вибачилась, що завдає стільки клопоту, але запевнила, що взяти мене з собою не було жодної можливості, оскільки монголи вважали це поганим знаком і загалом погрожували розірвати всі стосунки з миротворчими силами.
— Ну, добре, — говорив я, вже сидячи на задньому сидінні й рахуючи сухі жовтневі тополі, що росли вздовж дороги, — а тебе вона звідки знає?
— Це довга історія, — відповідала Тамара неохоче. — Вони з нами працювали колись. Передавали гуманітарку на церкву. Вони з нашим пресвітером у хороших стосунках, він їм постійно допомагає то документами, то добрим словом. Ну, і сам подумай — не в міліцію ж їй було дзвонити?
— Ну да, — погоджувався я, — краще в церковний притулок.
— Краще, — погоджувалась Тамара. — А могли і в міліцію.
— А могли просто мене з собою забрати.
— Не могли, — пояснювала Тамара, — монголи забоялися, думали, ти за ними причепишся. А їм чужі не потрібні, у них свої закони. Ти ще подякуй, що вони тобі нічого не зробили. Тягаєшся незрозуміло де, — розізлилась вона.
