крім мене, тут ніхто не їздить.

— Нічого собі.

— Ага, — погодився він. — Дивні місця. Я не люблю сюди приїжджати. Порожньо тут якось. Їдеш, їдеш — нікого немає. Одна кукурудза. Тобі тут добре?

— Тут?

— Вдома.

— Вдома — добре.

— Дивний ви народ, місцеві, — сказав він. І знову налив. — Ні домовишся з вами нормально, ні розійдешся.

Знаєш, скільки в мене тут проблем було? Постійно хтось то кинути хоче, то ціну збити, то взагалі — увіпреться, хуй переконаєш.

— Може, ти переконувати не вмієш?

— Може, — погодився він. — Що я тобі, Германе, скажу — мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає!

Просто — ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!

— Так а в чому проблема, я не розумію?

— Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.

— А хіба не дає?

— Хуя, Германе, хуя! — він знову розлив. — Хочеш жити — навчись нормально вести справи. Це ж нескладно.

Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?

— Ясно.

— І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.

— Ну ясно.

— І що не потрібно рогом упиратись. Коли тобі пропонують щось на вигідних для тебе умовах, це ясно?

— Ну.

— Ось, — випив він заспокоївшись. — Тобі ясно, а їм, — показав він знову рукою в туман, — ніхуя не ясно.

Кожного разу трабли, кожного разу! — повторився він.

— Ну, не знаю, — сказав я на це, — може, проблема не в тому, що справи вести не вміють, а в тому, що ти вибору не лишаєш?

Він подивився на мене якось по-особливому злостиво.

— Все я лишаю, Германе, — сказав, — все я лишаю.

Ти думаєш, мені подобається трупи за собою розкидати?

Просто ви всі їбонуті якісь, таке враження, що для вас усе зупинилося. Сидите в своєму минулому, хапаєтесь за нього, і не витягнеш вас звідти. Коротше — що я тобі лекції читаю?

Тут двері відчинились і зайшов бородатий. Зайшов і мовчки став коло дверей.

— Що, Коля? — не зовсім тверезо спитався в нього шеф.

— Ви просили нагадати про сніданок.

— О, — сказав прилизаний до мене, — бачиш — ні повара, ні бармена, ні стюардеси. Ну, ладно, пішли.

І боцманською нетвердою ходою пішов коридором.

Коля пропустив його, пропустив мене й причинив за нами двері.

Щось за цей час змінилось, повітря стало гарячим, кольору смерті, яскравих безнадійних відтінків. Ми