Наступною приходить друга хвиля — важка і повільна; саме тоді я розумію, як це — бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас.

Гроза, як не дивно, так і не розв’язалася. Вона вичікувала. Хмари не розійшлися, й задуха не спала.

У сірому світанку я розплющив очі й знову побачив фіолетову ганґрену неба, тут не допоможе ніякий дренаж, думаю собі тривожно. Хмари дуже низькі, бо сусідніх гір не видно. Дзвінка лежала тут же, поруч, забившись лицем десь між шию та ключицю, зігріваючи мене своїм диханням.

Спочатку, зі сну, подумав, що змерз від вранішньої роси. Але роса не випала, а квітки лілій закриті. І стало ясно: зі самого ранку підпарює.

“Стільки поганих ознак нараз — не до добра”, — подумав я. В голові щось прочинилось, і я пригадав минулу ніч. Ми літали, залишивши тіла на цій горі. На найкоротшу мить удалось утекти, прорватись на іншу сторону. Тому що під час ночі, створеної для романтиків, ночі перших пестощів, можливе все. Я зі стогоном сів, розбудивши Дзвінку необережним рухом. На ній була лише майка. Білі дівчачі трусики лежали неподалік на траві.

Треба було вставати, бо на цей раз дощ не чекатиме.

Але сонна Дзвінка розвела руки, просячи обійняти її. Я задовільнив її прохання й несподівано для себе заснув у її теплі ще на дві години.

Тепер, о сьомій ранку, мене вже будила Дзвінка. Здається, гора занурилася прямісінько в хмару, і все довкола було вкрите вогкою парою. Теплою.

Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям. Купатися не наважувалися, бо ось-ось мав шурнути дощисько.

Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок — гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.

Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння. За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.

Над головою знову почав ревіти й вибухати грім.

Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки. Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.

Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...

Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні — це створювало приємне враження малої дитини.

Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.

— До Вовчисьок я ше підсохну! — прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.

“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, — подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз — пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.

Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції — вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.

Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні — це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.

Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.

Практично не відчувши похолодання, ми прямували крізь паруючий ліс. Знову почалися похідні байки, з якими набагато легше терпіти на собі безперервні удари дощу. Тепер нам треба йти лишень донизу, що незмірно полегшувало наше завдання. Доріжками збігали брудні селеві потоки.

Дзвінка першою заговорила про нього.

— Михасю, що ти думаєш про Фєдю?

— Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, — говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.

— Шось трапилось між ним і тобою, я правий?

Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.

Все-таки я не втримався:

— Ну, то шо було?...

Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула:

— Він хотів трахнути мене.

Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.

— То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони — то, скоріше, Фєдя — вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому. Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і... хотів...

Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.

Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, — великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в