довкола було вже не Корієве сновидіння, а буденна реальність. Корій також обріс м'язами і шкірою, судини і нервові волокна проросли крізь м'ясо, мов коріння пирію, він був змушений зробити це, підкоряючись нестримній силі, що стояла за дівчиськом, яка рвалася до нього Ззовні.
Він гнучко кинувся на Дарцю, але та подумки відчинила Двері приблизно на чверть, і білосніжна сфера вибухнула довкола неї німим спалахом, осліпюючи Корія. Каплан стрибнув у її керунку, але чиїсь невидимі руки підхопили його і вистрілили вперед, як гарматним ядром, за межі даху, на студене бетонне подвір'я.
Повністю виснажена, Дарця впала на коліна і залишками сили повернула
3.
Дарця / сновидіння
сновидіння. Вона спустилася на саме дно – в тунель.
Дарця зазирнула у корієвий коридор. Від побаченого продер шкіру мороз: ворота для Йог-Сотота виросли до нечуваних розмірів, високі й широкі, наче багатоповерховий будинок.
Великий Хробак протискувався крізь них, розсіюючи довкола себе кристалізуючий жах, розмахуючи блідими волохатими мацаками. Він уже заповнив дві третіх коридору, і пролазив далі. І далі. І ДАЛІ.
Дарця – втомлене, знесилене дівча у мокрому від налиплого снігу светрику – міцно заплющила очі й добре-добре роздивлялася двері.
А потім одним порухом думки відчинила їх навстіж.
Вибухова хвиля білого світла змела спершу всю її свідомість, а потім прорвалася крізь очі, рот, ніздрі, кожну пору її тіла назовні.
І Дарця побачила, як осипається реальність – немов розбите дзеркало, що опадає шматками, зникаючи у вічності. Вони перенеслися у простір поза всіма реальностями, у місце, де відбуваються Ігри на Полях Всевишнього, у
4.
Битва / макрокосм
макрокосм.
Дарця була стороннім глядачем, а точніше – ДВЕРИМА, які випустили у макрокосм незвідану силу, що жила в білому світлі.
У просторі поза всякими стінами і дерима, просторі в Не-Бутті зійшлися дві сили. Вона бачила енергії (вона втратила відчуття будь-яких меж, меж між внутрішнім та зовнішнім, собою та Ними, тими надпотужними силами), протилежні одвічно ворогуючі енергії, що в черговий раз зійшлися у двобої.
Вона бачила Йог-Сотота, Великого Хробака, бачила його остаточну форму безконечності, блідого нескінченного щетинистого Хробака, Ткача Реальності і Володаря Тіней.
І ще Дарця бачила Волинкаря при Воротах Зорі, бачила Його правдиву форму також, зрозуміла протилежність Його енергії.
Була битва Сил, і вона бачила, як проносяться довкола них у шаленому вирі галактики, туманності, Всесвіти та Реальності, усе Буття оберталося довкола цієї битви, неначе довкола єдиноіснуючої Осі у всіх часах і вимірах.
А потім потік білосніжного світла посилився, шматуючи Дарцю своєю колосальною потугою, і Волинкар при Воротах Світанку почав танцювати свій древній танець, Танець Створення Світу, і біле світло вибухнуло, руйнуючи, змиваючи і очищаючи геть усе,
даючи народження нової зірки, і нового світанку. І Дарця бачила Його, у вирі ангельських звуків хору, що гучнішав у передчутті Дива,
бачила Волинкаря при Воротах Зорі.
5.
Дарця / коледж
Вона була повністю знеможена, лежала на холодній, мокрій цементній підлозі закритої дівчачої душової- підвалу. Вона віднайшла тіло Банзая – білки очей чорні від потрісканих судин, кров із вух, кров із носа й рота. Дарця лягла тут же, коло Юрка, заклавши його холодну руку на себе, так, наче він її обіймає. Вона голосно плакала, ревіла, як мале дитя, притулялась до Банзая, але той чомусь не відповідав взаємністю. Дарця цілувала його в губи, але ті посіріли, стали сухими і холодними, як і руки.
6.
Корій
Ромко Корій дуже повільно приходив до тями. Він підніс голову (шалений біль прострілив наскрізь шию, віддаючи у груди), змів з одежі уцілілою рукою наметений сніг і спробував піднятися.
Засичав від болю, але все ж таки став на рівні ноги. Усе підборіддя було залите тепер уже засохлою кров'ю; Корій не відчував тіла, лише гарячі імпульси болю, то з руки, то зі спини чи карку. Волосся (воно стало сивим-сивим, як осінній дим) злиплося разом із намерзлим снігом у важку крижану кірку.
(Дарця)
Так, треба було за будь-яку ціну віднайти Дарцю, те ціпятко, якому сам час скрутити карк. Сила залишила його, пішла у землю, поки він лежав на цьому холодному бетоні, вмерзаючи у нього, розливаючи по його сірій поверхні власну кров. Його власну кров, чорт забирай!
Він рушив усередину коледжу. Було вже пізно, перша ночі, не раніше; усі повтікали, дізнавшись про карантин, тож ніхто не заважатиме. Гріш тому ціна, хто не може завершити почате.
7.
коледж
Десь о пів на другу ночі – Дарця все ще лежала коло Юрка, притулившись губами до його щоки; Корій саме сповзав (нормально йти не виходило) по сходах у підвал – на підлогу душових посипалась штукатурка, а за нею рухнуло і всесеньке ліве крило коледжу, заминаючи під собою дівчачий гуртожиток, ховаючи своїх сумнівних мешканців під холодним каменем.
1.
Дарця розплющила очі, але замість понурих склепінь підвальної стелі вона побачила небо. Синє, все у перистих хмаринках, глибоке небо кольору затертого джинсу. Як її штани. Сонця не було, але можна не сумніватися, що воно сховалося за пеленою хмар.
Дарця півелася з піску й обтрусилася. Вона стояла посеред пустелі.
Дарця озирнулася: навколо, наскільки сягав її розпечений сльозами погляд, була ідеально рівна поверхня, устелена піском. Пісок та небо на горизонті були сплавлені у гаряче мерехтливе марево. На межі видимості темніло щось незрозуміле.
Дарця обтрусила зі штанів та тоненького в'язаного светрика дрібки кварцу і сланцю (вона була босою) і рушила по приємному для ніг піску до темноти на горизонті.
***
Припарювало. Повітря було тут застояним і нерухомим, як у великому замкнутому анґарі. Як перед грозою. Вона наблизилася до темної цятки достатньо близько, аби розгледіти її.
На сірому піску стояла канапа з вишукано гнутими дерев'яними ніжками і рамою, оббита кривавим оксамитом. На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм-трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї. Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно-сиві брови, які часто вистрибували із затінку окулярів.
На колінах у добродія звично і зручно спочивала електрогітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту.
Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями-павуками по виблискуючих струнах.
Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно-рідкий, наче йшов із космосу.
Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування, вона розпізнала риф із "Кулемета" Джиммі Гендрикса.
Нарешті Дарця стала обличчям до обличчя з добродієм у чорному.
Той посміхнувся щиріше і кинув:
