Хочу: чорного котика з гуртожитку, сонечка, літа

Хочу великий стакан пива, послухати музику, канікул, і спати. І ще я хочу уїбати до мами в Італію

Хочу виграти Мар'янку з 11-В. А ти, Семпл?

А я хочу пісяти

Хочу пса (суку сембернара). Дуже хочу додому

А потім задзвонив дзвінок, і дітиська розбіглися.

А в Банзая у голову засіло непереборне бажання впасти навколішки і завити з розпуки. Що б він не робив, усе виглядало нереальним. Він наче випадав з реальності.

На великій годинній перерві всі вчителі з'юрмились під дверима директора й сторожко очікували неприємностей.

Надворі падав сніг. Уперше і в єдиному місці на всій Західній Україні. Пухкі сніжинки тяжко падали на землю й відразу ж танули, мов пообідні сни. Банзай стояв поруч із паном Ярославом, що замріяно мружився на білий колір знадвору.

– От піду на пенсію, поїду в Антарктиду, на базу якусь, де снігу багато, – мрійливо заговорив він до Юрка. – Буду крокодилів полярних вирощувати... Але нє тобі!... Поздихають, гади!

Банзай злегка скривив губи. Страх вчепився у нього наче реп'ях і тепер не покидав ні на хвилину. Нестерпно здавалося, що все навколо – лише черговий навдивовижу реальний сон. Страх налився темним густим медом у серце, перетік і вимазав усі нутрощі. Важкий і непереборний.

Початок зборів затягувався. Важкі броньовані двері зі звуковою ізоляцією не відчинялися. Цікаво, що там, за ними, робить пан Андрій? Меланхолійно дивиться на сніжинки, грає на альті по пам'яті "Скрипаля на даху" і пригадує ніжні, сповнені тепла погляди Аліски, його Єдиного Справжнього Кохання? Чи, може, з диким виразом на обличчі мастурбує над грудневим випуском журналу "Медові хлоп'ята"? Хтозна...

Двері відчинилися, впускаючи всіх досередини. Замість очікуваного запаху сперми Банзай відчув аромат перепаленої кави. Педагогічний люд розсівся по вільних кріселках за великим столом у суміжній із кабінетом кімнаті. Пан Ярослав продовжував позирати на вікно, вчительки англійської перелякано тулилися одна до одної, неначе полохливі курочки, а поважний старий гишпанець – породистий хасид із добрим обличчям Шолом-Алейхема – міцно стискав ціпок із золотою гнутою ручкою. Кєша розказував Полісуну різні дотепи про блондинок.

Пан Андрій почав у своєму стилі. Тобто не просто здалека, а ДУЖЕ здалека. Від оцього "ДУЖЕ" і без того залякані викладачки англійської взялися під столом за руки і щосили втискалися у дермантинові оббивки крісел.

А пан Андрій набирав обертів. Голос його глибшав, багатство відтінків інтонації його Промови вбивало навіть професіоналів, а профанів роздирало на шматки. Він сьогодні був особливо злим, а від цього його мистецтво лише збагачувалось.

І все це не було жартом.

– Ви всі такі кгм... мудрі, та? Думаєте, я кгм... не знаю, чим ви займаєтесь, ви всі, лиш би кгм... не викладати, як має бути! А ви... – директор зробив віртуозне па і розвернувся лицем до Юрка. Він нахилився так близько, що, думалося, спробує зараз поцілувати Банзая. Чи, скоріше, відхопити добрий шмат носа одним могутнім стисканням щелеп. Коли Банзай зазирнув тому в очі, серце похололо і дико зашкребло у передчутті неприємностей.

– ...А ви, Юра, кгм... взагалі! Впали в моїх очах кгм... нижче плінтуса! Навіщо ви казали восьмикласникам, що руки мити шкідливо?

Такий ексцес направду мав місце, але за собою Юрко жодного гріха не почував:

– Ну... кгм... коли ми миємо руки, ми змиваємо не лише хвороботворні бактерії, але й корисні... Імовірність підчепити чистими руками якийсь грибок набагато більша...

Кєша голосно розреготався, аж закидуючи назад голову й пацкаючи долонею по столу. "Грибок! Ой, не можу, грибок!" – ледь не захлинався він сміхом.

– Ану тихо! – пан Андрій люто влупив по кришці бюрка. Біолог здригнувся і миттю затих. По залу покотилася луна. Навіть Банзаю стало не по собі; полохливі ж англійки ладні були пісяти кип'ятком.

– А засіяти присадибну ділянку коноплями також ви рекомендували? Не якусь там присадибну, а ШКІЛЬНУ ДІЛЯНКУ!

– Ну, в принципі, кгм, так, я. Бо коноплі дають не лише те, про що ви подумали, але і якісний папір, волокна, з яких можна виготовляти чудову тканину, шнурки і...

– Але мало кгм... того! – директор по-нараторськи витримав паузу. – Ви ше й залицялися кгм... до своїх кгм... УЧНІВ!!! Кгм!.. та то взагалі КГМ!.. чорт знає шо! То не просто кгм... забавки! То... кгм... попросту КАРИГІДНЕ!!!

Банзай стерп увесь нараз – від кінчика носа до мізинців на ногах.

– Шо ви маєте...

Знову вибухнув божевільно радісним сміхом біолог. "Каригідне! Ой, не можу, каригідне!"

– ТИХО-О-О! – пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо-тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.

– Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм... мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм... кгм... от ви, Юра. Я, наприклад, маю кгм... запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?

Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java'нською говіркою свої кремнієві колядки, комп'ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.

– А не треба нас так лякати, – несподівано промовив пан Ярослав. – Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі. Он там, – і хімік виразно кивнув головою в бік міднобуківського кладовища.

Стало ще тихше, тихо-тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.

Директор вийшов із трансу і прогарчав:

– На уроки! А з вами, кгм... Юра, ми ше поговоримо... після того уроку... кгм. Зрозуміло?

Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невідступно переслідувало відчуття, що все навколо – сон. Особливо, коли заплющував очі.

Тільки що це сном не було. Як наразі.

5.

Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов. У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску – от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.

Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.

Директора в кабінеті не було.

– Перепрошую, пане Андрію?.. – Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.

– А-а-а, Юра, – почулося із залу поруч. – Ну-ну, заходьте.

Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обережно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Андрій і сидів. "Нездоровий потяг до театралізації", – підмітив про себе Банзай.

– Заходьте, заходьте. Сідайте.

Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м'яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий вишкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще – крововиливи посходили. Корій радісно реготнув – Банзаєва реакція йому подобалась – і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.

– Не чекав, та?

Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.

– Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла... в пана Андрія виникла певна проблемка... Із власною дружиною. Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: "Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив". Так і