Повертаючись додому, у сутінках Банзай побачив знайому постать Корія. Той лише стояв і спостерігав за Юрковими діями. Банзай озирнувся через плече, чи немає, бува, когось і позаду. А глянувши на місце, де щойно стовбичив Корій, не зауважив нікого.

Безсумнівно, усе це було сумними наслідками куріння гашишу.

Прийшовши додому, Банзай увімкнув музику і ліг на ліжко. На подушці, якщо принюхатись, можна було натрапити на запах Дарці. Тоді не так страшно. Порожня квартира вперше наганяла на нього ляк.

Згодом він заснув.

14.

О сьомій тридцять чотири вечора Банзай все ще спав, а тому не бачив, як на секунду ззовні до шиби його вікна припало чиєсь бліде обличчя. Блискучі очі проглянули кімнату і так само беззвучно, як і з'явилися, зникли у пітьмі ночі.

1.

У п'ятницю, 24-го листопада на дошці оголошень з'явилася дивна афіша. Судячи з усього, її повісили так, щоб потрапила на очі лише деяким учням і жодному вчителю. Вона виглядала наступним чином:

КІЧ-ДЕСТРУКЦІЯ: ПОЇДАННЯ КАЛУ

Початок о 19.00 в актовому залі.

Перформенс відбувається за сприяння наступних організацій:

МО "Аґресивна молодь Христова" (Rzepetski und Sempl GmbH)

Польсько-українська асоціація анархістів "Niespodzianka" (Борхес)

Львівський клуб нігілістів та борців за легалізацію марихуани

при відкритому університеті Магаріші (Банzай)

Галицька бригада смерті "Ржіс" (pavooсky в малаяламі)

ЗАСТОРОГА:

– будуть зриватися дахи;

– неможливість зворотної інсталяції ґарантована

І справді – нікому з учительської банди афіша на очі не потрапила. Тим паче, що оте оголошення було здерте через дві години після приклеєння, на пам'ять.

Знаєте, хто це зробив?

Це був особисто я.

2.

Появі оголошення передував ряд вагомих і не зовсім подій з життя міста й коледжу.

Ніхто не міг зрозуміти, чим так манять сов ліси за містом. Птахами просто кишіло. Вночі ліс перетворювався на хащі, до краю виповнені тихим лиховісним пугуканням.

Котрогось із тих днів – між виходом із власного тіла та появою афішки – Банзай зазирнув до Діми. Той сидів на своєму м'якому кріслі повністю розбитий, такий, наче він підчепив гонконзький ґрип. Не ховаючись, він цмулив коньяк прямісінько з горла плящини. У нормальному стані Діма обмежувався тим, що підливав абсенту собі до кави.

– Мені недобре, – пояснив психо-холог. – Не знаю, як тобі, – але тільки не кажи Славцьові, так, між нами! – тобі не здається, що тут, у коледжі, у нас в "Шкурі", діється шось не то? Не зовсім гм... скажем так, позитивне?..

Банзай у відповідь знизав плечима, сам тим часом внутрішньо напружившись. Кому ще, як не йому, знати, якими підступними бувають психо-хологи.

Наступного дня Діму завезли у Сколе в реанімацію. Він перебрав заспокійливих. Після реабілітації його без зайвих балачок відправили у психодиспансер. Він безупинно марив потворами та жахливими велетенськими червами.

"Наслухатися чужих проблем – ше би дах не поїхав від такого", – подумали усі.

Банзай не наважився відвідати Діму, свого кращого кумпля. Він просто до смерті боявся того, що може почути.

Саме у ті буремні дні почалися перші спалахи ґрипу й поодинокі випадки кіру. Як наразі, нічого серйозного – п'ять-шість випадків, але пані Полісунка зі своєю кращою подругою – молоденькою медсестричкою з медпункту (у той момент вони саме почали відчувати неабиякий потяг одна до одної) – зійшлися на думці, що може трапитись, як і торік: істинна пандемія.

Банзай тим часом проводив таємні репетиції зі своєю чотою – Дарцею, Павуком та Семплом. До чого вони готувались – не знала жодна жива душа. На одній із репетицій в актовому залі Семпльований несподівано спитав:

– Слухайте, старі, а вам не здається, шо тута діється шось не так, як мало би бути?

Це було майже калькою з бідаки Діми. У Банзая від здивування аж відвисла щелепа. Він швидко глянув на Дарцю; та знизала плечима. Мовляв, ні, нічого не знаємо, а що? Дійсно щось не так?

Банзаю видалось, що Павук застережливо подивився на кумпля. Той замовк. Більше тими днями до подібних тем вони не поверталися.

Ще ці дні були відзначені суттєвим поменшанням кількості вуличних псів та котів. Суттєвим поменшанням.

Також у ті дні зникло безвісти троє дівчат. Вони спакували свої речі, аби їхати на вихідні з гуртожитку додому, і пішли ввечері на вокзал. Їхні батьки зі Старого Самбора зовсім не сподівалися побачити своїх чад раніше католицького Різдва. Дівчата пішли у темінь вулиці, заповнену чіпким та вогким туманом, і зникли безвісти. Просто розчинилися в імлі. Так склалися обставини, що ніхто, окрім хіба, сторожа Корія на дверях, не відав причин їхнього швидкого від'їзду. За правилами коледжу, цього було достатньо. Самі дівчата пояснили це так: у кімнатах усі живуть по двоє (саме тому свого часу Дарці не дозволили перевестися у хлопчачий гуртожиток), сусідка однієї з дівчат уже захорувала на ґрипу; Корію сказали, що "уроків вчити немає", тож запросто можна "скакнути додому на вихідні".

Вони пішли у темінь і не повернулися. Батьки зачули щось лихе лиш по 25-му грудні.

На запитання пана Андрія, чому Корій відпустив дівчат, не сказавши нікому ані слова, той задумливо почіхрав заживаючі укуси та подряпини на руках і сказав, що, на його думку, дівчата пояснили все доволі переконливо – захворіли на ґрипу від колєжанки, подзвонили мамі, мама казали негайно приїжджати. Даю слово.

Корій, звісно, міг би й нагадати пану Андрію, хто тут насправді головний; міг би й натякнути, що та медсестричка, до якої в пана Андрія, за відсутності пильного ока дружини, розвинулись нездорові бажання, має зовсім протилежні нахили. Міг би. Але... не варто відразу всім за столом показувати, що в тебе є всі тузи, з козирним включно, та ще вісім-дев'ять запасних у рукаві.

Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чорнильного типу "Золота осінь" (більш відоме в народі як "Зося") і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, – вібрація барабанних перетинок. Десь із-під "Шкури Оленя" доносився низький гортанний спів, завивання та речитативи. В одну хвилю замовкло все – спів, голоси з гуртожитку, їхнє п'яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспівування шамана – потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.

Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.

Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:

– Не знаю, як ви, а я смахую.

Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їх хода плавно перейшла у біг.

У лісі двоє – пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки – натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике. Дівчина сфотографувала просіку,