того, аби з'ясовувати, чому саме я дурний: чи така дурна висловлена мною думка, чи думка, хоч і правильна, але висловлена невчасно…
Вона виявилась досить винахідливою і стрімкою в коханні. Це була Жанна д'Арк! Або свята Тереса! Чогось подібного я не міг навіть уявити собі, тож над ранок навіть засумнівався, чи справді так уже мені вдалося виграти той двобій з молоденькими польськими священиками, її проводирями й наставниками.
Як з'ясувалося потім, вона вже навіть устигла колись побувати одруженою. Переконавшися в наївності своїх попередніх намірів потроху розтлити її, я з часом несподівано для себе самого охолов і з цілковитою байдужістю стороннього фіксував у собі почуттєвий занепад. Моє серце вже не підстрибувало до горла, коли де-небудь у гуртожитських коридорах наші шляхи перетиналися. Хвороба минула досить безболісно.
Саме в цей час мені зустрілась Астрід. Але тоді я вже був знайомий з Галею. Під Новий рік ми їхали в одному купе. Я — додому на вакації, вона — у Карпати з лижами. Типова московка, Дещо зверхня до українців, усю дорогу намагалася жартувати над мовою, але я, здається, зумів розвіяти її хахлацький стереотип. уже коло Львова поцікавилась, чи займаюся спортом, якщо ні. то чи хотів би, повернувшись до Москви, відвідувати басейн. Вона, мовляв, спроможна мені влаштувати таке задоволення. Відомчий басейн! Але понад усе мене привабила її професія. Це, коли не брати до уваги досить поширений тип краси. А за професією вона змієлов. Тоді, в поїзді, я записав її телефонний номер.
Однак я не відразу скористався ним, позаяк на моєму шляху виникла цілком безпідставно Астрід. Напівполька, напівшведка, але громадянка Америки. Акредитована в Москві якоюсь інформаційною агенцією. Мушу сказати, що на виставці «Меморіалу», яку я фатально вирішив оглянути, жоден з експонатів не справив на мене такого сильного враження, як вона. Прошу мене зрозуміти правильно, Ваша Королівська Проникливосте, вона не була експонатом тієї виставки. Була просто відвідувачка, що звертала на себе увагу неоковирними рухами і безецною російською мовою. З того дня я пережив усі стадії божевілля, мелодраматичного паскудства у західному стилі.
Ми зустрічалися на всіляких станціях метрополітену, щоразу на іншій. За ті півтора-два місяці я майже напам'ять вивчив схему Московського ордена Леніна метрополітену імені Леніна (Кагановича). Потім ми пиячили. Виявляється, в Москві можна було купити все — будь-яке алкогольне питво — від «мартелю» до «малібу». Теоретично про це знають усі, на практиці тільки я. Ми набирали повні торби прегарних за формою та змістом барвистих пляшок, жартуючи при цьому, що нове вино слід наливати до нових міхів, тоді всаджували фантастичні, як на мене, суми в таксівки, здійснюючи колосальні автопробіги з одної околиці меґаполіса в іншу, а потім десантувалися па черговій «хавірі», де розкладали свої торби, пардон, міхи, просто серед підлоги і влаштовували якусь несамовиту за масштабами давньоримську оргію, що обов'язково завершувалася співами і биттям пляшок об стіни. Мені подобалося з нею. Ще ніколи я не почував себе таким легким, вільним і безтурботним громадянином світу. Вона відкрила мені цілий материк не відомої раніше Москви — Москви валютної, з готелями й барами, куди я проходив повз офіцерів у цивільному, гордо вдаючи глухонімого бельгійця, в той час, як вона незалежно вимахувала перед їхніми капітанськими носами всілякими своїми посвідченнями, — і сезам відчинявся, спалахували люстри, килими завтовшки в долоню приглушували наші кроки, двокімнатні люкси пахли сибірською тайгою або колумбійською сельвою — це залежало від натиснутої кнопки, і сімсотрічне баварське пиво «льовенброй» можна було замовити безпосередньо в номер. Банкувала, ясна річ, вона. Поруч із нею я пізнавав усю мудрість дзену, а також стару комуністичну мудрість про «два світи — два способи життя». Оскільки ми були вірнопідданими Його Королівської Милості Алкоголю (Боже зба4в, ніяких натяків чи алюзій!), то бути вірнопідданими ще й Сексу нам не надто вдавалося. Як правило, ми засинали поміж порожніх пляшок, напівобійнявшись, але так нічого поважнішого в цій галузі й не доп'явши. Бувало, ми лазили одне по одному, плутаючи власне волосся з ворсом килимів, я ноги столів з ногами офіціантів. Бувало ми блювали. Якось ми спробували разом скупатись у вапні, але ранок застав у ванні тільки мене, одягнутого, зате вона, цілком гола, лежала поруч на підлозі, і рельєфні кахлі повідбивалися в неї на боках. Усе це дуже смішило нас. Астрід повторювала, що у такий спосіб, через її посередництво, цей смердючий, проклятий, несправедливий, зажертий буржуазний Захід поділиться своїм засраним багатством (через моє посередництво) з напівголодним і скаліченим Сходом. Отже, ми робили велику світову справу.
Кінець усьому цьому поклала Галя, з якою я тоді почав зустрічатися паралельно, її не влаштовувало моє традиційно запухле обличчя, щоденна сонливість, супроводжувана досить виразним отупінням, мої не надто переконливі вигадки про якийсь роман у віршах, який буцімто забирає всі мої сили, а головне — моє небажання лишатися з нею вночі. Нарешті вона розкусила в мені хронічного алкоголіка й почала загрожувати знайомим наркологом, відомчим диспансером і примусовим лікуванням. Одного дня вона, не пошкодувавши нервів, вистежила мене з Астрід і влаштувала мені огидний мордобій перед входом до готелю «Росія». Астрід довго не могла зрозуміти, Ідо відбувається і хто ця несамовита російська жінка. А тоді почала реготати, ну просто помирати зі сміху. Навіть запропонувала, щоб надалі ми зустрічалися втрьох. І даремно. Після того вечора я більше ніколи її не бачив. Здогадуюся, що вона вже не живе на цьому світі. Маю підозру, що Галя підкинула їй одну зі своїх піддослідних кобр. Отрута діяла блискавично. Ніхто з обслуги й не здогадався про істинну причину смерті Астрід. Її відвезли до Америки літаком з пересадкою в Парижі. Мені вдалося знову звестися на ноги, але Галі я цього довго не міг простити. Я більше ніж упевнений, що колись вона й на мене напустить свою зміюку. От до якої жінки я зараз прямую, Ваша Королівська Милосте. І хай оберігає Вас Бог від таких заплутаних стосунків з бабнотою, як у мене, вибачте, будь ласка.
Ось він, цей дім-уламок, дім-інвалід, дім, з якого ростуть дерева, дім — стара фортеця, дім, в якому ніхто не живе, крім однієї божевільної, що кохається в отруйних рептиліях і в тобі, фон Ф. Може, ти теж рептилія? Може, твій язик давно вже роздвоївся, розм'як в алкоголі і тріснув від словоблуддя?
. Але будинок гарний. Саме тепер, у напіврозваленому животінні, з чорними вікнами й подовбаними балконами, під дощем, який не хоче спинитися. Взагалі, що з ним надумали робити? Зносити? Шкода: унікальний зразок модерну, початок століття, розквіт капіталізму в Росії, срібний вік декадентів, ніцшеанців, толстовців, соловйовців, євразійців, містичних анархістів, молодих самовбивць і ще бозна-чого. Реставрувати? Нема кому. Будівельники стоять у чергах за червоним міцним. У зв'язку з такою своєрідною ситуацією стару Москву реставрують фінни або турки. Особливо турки — добрі наші південні сусіди, працьовита нація, що її самоназва є для нас синонімом до слова «йолоп». Але тільки вони, турки, можуть порятувати Москву, як колись гуси порятували Рим, від остаточного розпаду і запустіння.
Та головне, що у Галі досі не від'єднали світло, воду і газ. І поки це триватиме, вона залишається тут, бо більше їй іти нікуди. Сама в порожньому домі, що розсипається. Заслухана в нічне верещання котів. Безстрашна і чудово тренована. Охоронювана улюбленими змійками, що сичать у скляних коробках…
Вона відчиняє тобі і рвучко — аж трохи занадто — повертається до кімнати. Ніяких обіймів, поцілунків, гарячих сліз, а-а. прийшов, ну і дідько з тобою, мокрий, мов цуцик, неголений, згадав, що я існую на світі, а мені все одно, прийшов ти чи ні, не треба робити мене щасливою… Продираюся крізь кущі омели, що вибуяли перед порогом, і входжу. Обжита фактично тільки одна кімната. А коридор порожній, коли не зважати на скляні коробки. Але в напівтемряві змій не видно. Чути лишень якесь рівномірне шипіння, але то, можливо, шипить, топлячись, маргарин на вибуховій кухонній плиті.
— Галю, я, здається, хворий, — кажеш якимось тремтячим голосом, паче задрипаний актор-трагік. — Якщо дозволиш, я прийму в тебе гарячу ванну. Можна від тебе подзвонити? О, ти собі тут випиваєш?…
У неї таке час до часу трапляється. Купує собі пляшку-другу й потихеньку цідить. А ти й не зауважив спершу, що вона вже добряча. І виглядає не найліпше: сипі затоки під очима, халат, накинутий на нічну сорочку, ліжко досі розстелене, в кімнаті бардак.
— Щось трапилося? — запитуєш і скидаєш па підлогу, як сказав поет, обважнілого, наче прапор, плаща.
— Ну ти теж сьогодні не постував, — нарешті чуєш її голос. До речі, як ніхто інший, вона вміє визначати, пив ти що-небудь чи ще ні.
— Що правда, то правда, — відповідаєш уже з лазнички, відкручуючи крап гарячої води. — Знаєш, я відчув, що в мене піднімається температура, і трохи випив для профілактики…
Повертаєшся до кімнати і поміж усілякого лахміття знаходиш її двокасетник. Знайомими тобі трусиками витираєш із нього пилюку.
— Я забрав останній концерт Майка Олдфілда. Послухаємо?
