— Слухай, я хотів тебе перепросити. Знаєш… Ну, виникло між нами непорозуміння, але ж це, власне, дрібниця. Трурль не мав на думці…
— Я знищу Трурля! — мовила машина. — Але перед тим він муситиме відповісти мені на запитання, скільки буде двічі по два.
— Він відповість, відповість тобі, і то так, що ти будеш задоволена і, безперечно, з ним погодишся. Еге ж бо, Трурлю? — заспокійливо сказав посередник.
— Та вже певно… — ледь чутно промовив Трурль.
— Справді? — сказала машина. — Ну, то скільки ж буде двічі по два? — Чоти… тобто сім… — ще тихіше відповів Трурль.
— Га, га! Таки не чотири, а сім!
— А бачиш! Сім, ясна річ, сім, завжди було сім! — запобігливо притакнув Кляпавцій. І обережненько запитав: — То тепер ти вже нас випустиш?
— Ні. Хай Трурль ще раз скаже, що просить вибачення, а також — скільки буде двічі по два…
— А ти нас випустиш, якщо я скажу? — спитав Трурль.
— Не знаю. Подумаю. Ти не став мені умов. Кажи, скільки буде двічі по два.
— Але ти й правда нас випустиш? — ще напоминався Трурль, хоч Кляпавцій і смикав його за полу, шепотячи на вухо: — Це ідіотка, ідіотка, не сперечайся з нею, благаю тебе!
— Не випущу, коли мені не захочеться, — відповіла машина. — Але ти й так скажеш мені, скільки буде двічі по два.
Раптом Трурль скипів.
— О! Я скажу тобі, скажу! — закричав він. — Двічі по два — чотири, двічі по два — чотири, хоч би ти й сторчголов стала, хоч би усі ці гори на порох обернула, хоч би морем подавилася, небо ціле випила, а все ‘дно — двічі по два — тільки чотири!!
— Трурлю! Ти збожеволів! Що ти кажеш? Двічі по два — сім, ясна пані! Люба машино, сім! СІМ!!! — волав на весь голос Кляпавцій, силкуючись перекричати приятеля.
— Неправда! Чотири! Тільки чотири, від початку й до кінця світу ЧОТИРИ!! — аж хрипів, так надривався Трурль.
Несподівано скелю у них під ногами пройняв якийсь гарячковий дрож.
Машина відхилилася від отвору, пропустивши до печери сіренький жмуток світла і загорлала: — Брешеш! Сім! Кажи зараз, бо як стукну!
— Ніколи не скажу! — затявся Трурль, так ніби йому було вже однаковісінько.
Цю ж мить із склепіння печери на голови втікачів посипався камінний град, бо машина взялася всім своїм дев’ятиповерховим тулубом трощити прямовисну скелясту кручу, раз по раз гатячи в неї. Величезні уламки скель відколювались від моноліту і з гуркотом котилися в долину.
Печеру сповнили гримотіння ударів і кремінний дим, сталь аж іскри викрешувала зі скелі,— але крізь увесь цей пекельний гуркіт штурму час від часу чути було Трурлів голос, що кричав без угаву: — Двічі по два — чотири! Чотири!!!
Кляпавцій намагався був силоміць заткнути йому рота, але, не змігши подолати дужий відпір, мовчки опустився на землю й затулив голову руками. Машина невтомно змагалася, докладаючи пекельних зусиль — здавалося, скелясте склепіння от-от впаде на печерників, розтрощить їх і поховає навіки. І коли вони вже втратили всяку надію, коли печера замість повітря сповнилась їдучим порохом, щось раптом страшенно заскреготіло, повільно розкотився грім — такий гучний, як би тисячі ковалів загупало молотами, і навіть гучніший, — потім повітря загуло, чорна стіна, що затуляла отвір, щезла, наче її вітром здмухнуло, і в долину посунула лавина величезних скелястих брил. Луна гуркоту, відбиваючись від гір, ще розлягалася долом, коли обидва приятелі підбігли до виходу з печери і, до пояса вихилившись із неї, побачили, що машина лежить потовчена й сплющена обвалом, який сама ж вона й спричинила.
Здоровенний камінь, що стирчав саме посеред дев’яти поверхів машини, розчахнув її мало не навпіл. Кляпавцій і Трурль обережно спустилися з печери крутим схилом гори, яка ще курилася кам’яним пилом. Щоб добратися до пересохлого річища, їм треба було пройти повз тулуб розпростертої плазом машини — такої великої, як судно, викинуте на берег. Мовчки вони обидва водночас зупинилися перед розчавленим сталевим попереком машини. Машина ледь здригалась і чути було, як в її нутрощах щось іще крутиться, щораз тихше й тихше погуркуючи.
— Ач, який у тебе ганебний кінець, а двічі по два як було, так і є…— почав Трурль, але тої ж миті машина зашаруділа й невиразно, ледве чутно, пробелькотіла востаннє: — СІМ.
Потім щось тонко скреготнуло у неї всередині, згори посипалося каміння і машина завмерла, перетворившись на купу мертвого залізяччя. Конструктори глянули один на одного і, ні словом не озиваючись, рушили назад руслом висхлого потоку.
ВЕЛИКА ПРОЧУХАНКА
Хтось постукав до конструктора Кляпавція, і він, прочинивши двері й вистромивши голову, побачив черевату машину на чотирьох куцих ногах.
— Хто ти така і чого тобі треба? — спитав Кляпавцій.
— Я Машина Для Виконання Бажань, а послав мене тобі в дарунок твій приятель і великий колега, Трурль.
— В дарунок? — здивувався Кляпавцій, почуття якого до Трурля були досить таки двозначні. А особливо не сподобалося Кляпавцієві, що машина назвала Трурля його «великим колегою». — Ну, та гаразд, — хвилину подумавши, вирішив він, — заходь до хати.
Наказав машині стати в кутку біля грубки і, немовби не звертаючи на неї уваги, повернувся до покинутої роботи.
Він саме будував банясту машину на трьох ногах. Стояла вона вже майже готова, треба було ще тільки покрити її лаком.
Машина Для Виконання Бажань, трохи помовчавши, озвалася: — Нагадую про свою присутність.
— А я й не забуваю про це, — відповів Кляпавцій і далі робив своє. Помовчавши ще часину, машина знов озвалася: — Можна спитати, що ти робиш?
— Ти що? Машина Для Виконання Бажань чи Машина Для Ставлення Запитань? — мовив Кляпавцій і додав: — Мені треба блакитної фарби.
— Не знаю, чи буде того відтінку, якого ти потребуєш, — відповіла машина, висуваючи через невеличкі дверцятка у череві бляшанку з фарбою. Кляпавцій відкрив бляшанку, мовчки занурив у неї пензля і заходився малювати. До вечора він іще зажадав від машини по черзі наждаку, карборунду, свердел, білої фарби, а також гвинтів, і щоразу машина давала йому те, чого він просив. Надвечір Кляпавцій прикрив споруджуваний прилад шматиною, підкріпився трохи, а тоді сів на триніжку навпроти машини і мовив: — Побачимо зараз, на що ти здатна. То ти вмієш робити геть усе?
— Не все, але багато що, — скромно відповіла машина. — Чи задовольнили тебе фарби, гвинти і свердла?
— Авжеж бо, авжеж! — відказав Кляпавцій. — Але зараз я побажаю від тебе штуки далеко важчої. Якщо не зробиш її,— відішлю тебе назад до твого господаря з подякою і відповідною характеристикою.
— А що ж це за штука? — спитала машина і переступила з ноги на ногу.
— Це Трурль, — пояснив Кляпавцій. — Мусиш створити мені Трурля, достеменно такісінького, як справжній. Щоб одного від другого не можна було відрізнити!
Машина помурмотіла, побряжчала, пошурхотіла і мовила: — Гаразд, створю тобі Трурля, але поводься з ним обережно, бо це дуже великий конструктор!
