Як побачив король, що Еліза свою оповідку докінчила, він зразу ж звернувся до Лауретти, щоб і вона щось розказала; та почала не гаючись такими словами:

– О Амуре! Які численні й могутні твої сили, які невичерпні й розмаїті твої способи і засоби! Який мудрець, який мастак спроможеться коли на ті вигадки, ті вихватки і витівки, які ти щохвилини піддаєш тим, що в тропу твою ступають! Воістину, всяка інша наука тупа й туга проти твоєї, - се можна легко зрозуміти з тих історій, що тут сьогодні оповідалися. Долучу до них і я свою, любії мої подруги, розкажу вам про хитрощі, на які піднялась одна проста жінка - не з чиєї, як не з Амурової направи.

Так от, жив колись в Ареццо один багатий чоловік на ймення Тофано, і взяв він за себе хорошу та вродливу жінку, що звали монна Гіта; невідомо чому він почав її ревнувати з першого дня подружнього життя. Як помітила те дружина, вона дуже обурилась і стала питати, які він має на те підстави, але чоловік не міг подати жодної причини, одбувшись невиразними словами. Тоді вона надумала уморити чоловіка тою хворобою, якої він так безпідставно боявся.

Постерігши, що нею зацікавився один молодик, на її думку цілком порядний, монна Гіта почала обережненько з ним зближатися; незабаром настав час, коли їм од слів треба було переходити до діла, і вона стала гадати, як би краще все те влаштувати. Знаючи, що муж її любив, крім усього іншого, молитися скляному богові, вона тій його слабості не тільки потурала, а й заохочувала до неї непомітно. І так він до того навик, що коли вона, було, захоче, тоді і впоїть його. Упоївши так одного разу Тофана, вона вклала його спати, а сама зійшлася з своїм коханцем; потім стала зустрічатися з ним усе частіше й сміліше. Вона так упевнялась на чоловікове пияцтво, що почала водити полюбовника додому або сама ходила ночувати до нього (він жив недалеко од них).

Отаке витворяла закохана молодичка, аж тут бідолаха-чоловік став примічати, що вона його-то напуває, а сама ніколи не п'є, і в його душі заклюнулась підозра, чи не навмисне вона його споює, щоб самій в охоту погуляти, поки він спить. І надумав він одного дня її вивірити: хоч і не пив анітрохи, а прикинувся ввечері, ніби він як чіп п'яний, - так варнякав і руками вимахував. Жінка подумала, що він і справді готовий, тож не давала йому більше пити, а зразу вклала спати. Сеє зробивши, вийшла з дому й подалася до полюбовника - аж до полуночі в нього прогуляла.

Пересвідчившись Тофано, що жінка зійшла з дому, встав і замкнув двері зсередини, а потім став край вікна й почав її виглядати, щоб, як прийде, сказати їй, що все знає про її зальоти; і доти ждав її, доки діждався. Вернулась жінка опівночі, до дверей - аж вони замкнені; що робити? Давай їх торгати, може, силою одчинить. Дивився на те чоловік, дивився, а тоді й каже:

– Марна праця, жінко, вже ти сюди не ввійдеш: іди туди, звідки вернулась, і будь певна, що я не впущу тебе до мого дому, аж поки при всіх родичах твоїх і сусідах не вшаную тебе по заслузі за тую гречку!

Жінка тоді давай прохати його, Христом-Богом благати, щоб упустив її по-хорошому, бо не там вона була, де він думає, - от ходила собі на попрядки до сусідки, ночі довгі, що ж їй, спати чи так дома сидіти? Та тії просьби не помагали, бо дурний чолов'яга намірився будь-що-будь усім аре-тинським мешканцям свою ганьбу виявити, хоч доти ніхто про те й гадки не мав. Бачивши, що просьбою чоловіка не діймеш, жінка взялася до нього з грозьбою:

– Як не одімкнеш мені, то зроблю тебе найнещасливі-шою людиною в світі!

– А що ти можеш мені вдіяти? - спитав Тофано. Жінка, якій Амур піддав зненацька добру раду, одказала:

– Ніж ту ганьбу терпіти, що ти мені хочеш безневинно вчинити, волію я в сьому колодязі втопитись. Як найдуть мене в ньому, то всі люди подумають, що ти, п'яним бувши, мене в колодязь укинув, і доведеться тобі або всього добра одбігти і десь у вигнанні гибіти, або головою накласти за душогубство, бо ти-таки станешся причиною моєї смерті.

Та сії слова не могли одвернути Тофана од його нерозумного наміру; тоді монна Гіта сказала:

– Ні, годі вже мені тої наруги терпіти! Прости тобі боже, чоловіче! Забереш завтра прядочку, я тут її поставлю.

Сеє сказавши, пішла до колодязя (а ніч була така темна, що надворі брат брата через дорогу не побачив би), взяла великий камінь, що лежав коло цямрини, і, скрикнувши: «Прости мені, Боже!» - кинула його в колодязь. Шубовснув той камінь у воду, а Тофано подумав, що жінка і справді втопилась; схопив цебра й вірьовку та й вибіг із дому, щоб її рятувати. А жінка вже коло дверей причаїлася; скоро побачила, що чоловік побіг до колодязя, шмигнула в дім, замкнулась і, підійшовши до вікна, стала дражнити чоловіка:

– Вино розбавляють водою тоді, як п'ють, а не вночі!

Почувши її голос, догадався Тофано, що вона його одурила, пішов до дверей і, не змігши їх одчинити, став просити жінку, щоб вона його впустила. Вона ж почала галасувати на все горло (а перше, бач, тихенько говорила!):

– Бий тебе сила божа, п'янюго проклятий! Таки не пущу тебе додому сієї ночі! Доки маю твої неподобства терпіти? Нехай знають усі люди, який ти єсть чоловік і якої доби додому вертаєшся!

Тофано розсердився і собі став гримати на неї та лаяти її; тут повставали всі сусіди й сусідки - та до вікон: що воно там діється? А жінка в плач та в голос:

– Оце ледащо вечорами вертається додому п'яне або в корчмі виспиться і аж опівночі приходить! Довго я терпіла, та вже терпець мені увірвався: мусила од нього в хаті замикатись, хоч воно й сором великий, та може-таки схаменеться п'янюга!

Дурний Тофано теж розказував людям по-своєму, як було діло, та все на жінку нахвалявся, а вона казала сусідам:

– Бачите, який ірод! Що б ви сказали, якби я була надворі, як оце він, а він у хаті? Повірили б, їй же богу, повірили б, що він правду каже! Дурний-дурний, та хитрий: бач, на мене все те верне, що сам робив. Хотів налякати мене і вкинув щось у колодязь; бодай би був справді туди шубовснув, хоч те вино водою розвів би, що занадто багато випив!

Тоді всі сусіди й сусідки почали шпетити чоловіка, що він сам винуватий, а на жінку пеню волочить; побігла та чутка од двору до двору, поки не дійшла аж до жінчиних родичів. Прибігли вони туди, розпитались у людей, в чім річ, та доброго дали Тофанові духопела - так боки полатали, що ну. Тоді ввійшли в його дім, забрали до себе монну Гіту з усім її добром, а чоловікові погрожували, нехай начувається, бо ще й не те буде.

Тофано дуже любив жінку; побачивши, як він через свої ревнощі вклепався, помирився горопаха через посередництво друзів своїх із монною Гітою і привів її додому, пообіцявши, що вже ніколи не буде ревнувати: нехай собі робить що хотя, аби він того не бачив. Отак же й помирився: прости мене, моя мила, що ти мене била. Хай живе любов, хай западеться війна і все її кодло!