потішивши її добрим словом, він пішов.
Усі вельми похвалили таку королеву людяність і мали се за велику честь для аптекаря та його дочки, а вона відчувала таке щастя, що жодній закоханій зроду не снилось. Оживлена любою надією, вона за кілька днів зовсім уздоровилась: то гарна була, а то ще краща стала. Як дізнався про те король, він порадився з королевою, як ту дівчину за таку любов винагородити, а тоді сів на коня і в супроводі славетних баронів своїх поїхав до аптекаря. Увійшовши до нього в сад, він викликав туди Бернарда з дочкою; тим часом надійшла й королева з двірськими дамами, що прийняли дівчину в своє товариство і завели веселі розваги. Через деякий час король і королева покликали Лізу перед себе.
– Славна панно, - сказав їй король, - та велика любов, що ви мали до нас у своєму серці, великої заслуговує пошани, і ми бажаємо надгородити вас заради неї; а надго-Рода для вас, дівчини на відданні, буде ось яка: ви візьмете собі за мужа того, кого ми вам дамо, причому я маю намір, на те не зважаючи, завжди зватись вашим лицарем і з тої великої любові зажадаю од вас одного тільки цілунку.
Дівчина спаленіла соромливим рум'янцем і, вбачаючи в волі короля своє щастя, промовила тихим голосом:
– Найясніший мій пане, я цілком певна, що якби люди дізнались про мою до вас любов, усі вважали б мене за божевільну, нібито я не тямлю, хто я і хто ви; але господь-серце-знавець відає, що в ту мить, коли я вподобала вас уперше, я дуже добре усвідомлювала собі, що ви король, а я донька Бернарда-аптекаря і не гоже мені на таку височінь очі поривати. Та вам відомо краще, ніж мені, що ніхто ніколи не закохується з розважного вибору, лише з повабу свого і уподоби; всіма силами намагалась я опиратись тому законові, та ' все дарма - я любила вас, люблю і завжди любитиму. Правда, коли я відчула себе у владі тої любові, я вирішила зразу, що ваша воля буде моїм щастям, тим я не тільки охоче прийму і буду шанувати мужа, що ви дасте з ласки вашої мені на втіху і на славу, а якби ви навіть веліли мені кинутись у вогонь, я радо так і вчинила б, знаючи, що се вам буде любо. Мати своїм лицарем короля - велика для мене честь і слава, про те нема чого й казати, та той єдиний цілунок, якого ви жадаєте од моєї любові, ви дістанете лише з призвоління ясновельможної королеви. За те велике добродійство, якого сподобили мене ви і ваша ясна пані, нехай Господь пошле вам милость свою і нагороду в небі, бо мені немає чим вам оддячитись.
Сеє сказавши, Ліза замовкла. Королеві вельми сподобалась така відповідь, і вона погодилась із королем, що дівчина справді дуже розумна. Тоді король велів покликати Лізиних батьків і як почув, що вони не перечать його намірам, наказав привести туди молодого шляхтича доброго роду, алб бідного, на ймення Пердіконе; давши йому дві обручки, велів йому заручитися з Лізою, на що той був готовий. Король і королева подарували молодій багато коштовних клейнодів, а крім того, король надав молодому дві хороші й багаті маєтності - Чеффалу й Калатабелотту.
– Се, - каже, - ми даємо тобі в посаг за дівчиною, а що ми гадаємо зробити для тебе, згодом побачиш.
Тоді повернувся знов до Лізи:
– Тепер, - каже, - ми бажаємо взяти законний плід вашої любові.
Узяв обіруч її голову й поцілував у чоло.
Пердіконе, батько й мати Лізині і вона сама були дуже раді і справили велике та бучне весілля. Кажуть люди, король дотримав обіцянки, що дав дівчині, і до самої смерті звався її лицарем; коли, було, ішов у бій, то ніколи не носив інакшого значка, як того, що йому молода пані посилала.
Оттакими-то вчинками прихиляють до себе володарі серця своїх підданців: благодія веде до вічної слави. Та в наші часи мало таких володарів або й зовсім немає, що до тої високої мети змагають - здебільшого вони поробились жорстокими тиранами.
Софронія, одружившися ніби з Егісіппом, насправді стає жінкою Тита Квінція Фульва і їде з ним до Риму. Туди прибуває і зубожілий Егісіпп; гадаючи, що Тит ним гордує, він бажає вмерти і каже на себе, що вбив чоловіка. Тит упізнає його і, щоб порятувати друга, приймає те вбивство на себе; тоді справжній убивця признається у своєму злочині, і Октавіан звільняє всіх трьох. Тит одружує Егісіппа з своєю сестрою Фульвією і ділиться з ним навпіл усім своїм багатством
Коли Пампінея доказала свою історію і всі похвалили короля Педра, особливо та, що була гібелінкою, король велів заступити чергу Філомені, і та почала такими словами:
– Благородні мої подруги, хто того не знає, що королі можуть, аби тільки хіть, будь-яку велику річ учинити, та од них же найбільше й вимагається тої великодушності? Звичайно, той чинить гаразд, хто робить те, що може, і те, що йому належить, але не треба тому так дуже дивуватись і так вихваляти того чоловіка; інша річ, як те зробить хтось такий, що менше може і од кого менше вимагається. Хоч ви і прославляєте широкомовно королівські діяння, які здаються вам такими доблесними, та я не сумніваюсь анітрохи, що надто вам сподобаються і заслужать ще більшої похвали вашої учинки людей, подібних до нас, коли вони благородством своїм дорівнюють королівським або й перевершують їх. Тим я й хочу розповісти вам про доблесні й благородні діяння двох громадян, що дружили між собою.
Так от, коли Цезар Октавіан не називався ще Августом, а правив Римською імперією з руки тріумвірату, жив у Римі один родовитий чоловік на ймення Публій Квінцій Фульв; він мав одного сина, якого звали Тит Квінцій Фульв, юнака здібного напрочуд, і послав його в Афіни вивчати філософію, доручивши опіці свого давнього приятеля Кремета, чоловіка так само значного роду.
Кремет узяв Тита до свого дому, і юнак жив там разом із його сином Егісіппом; обох їх оддав Кремет у науку до філософа Арістіппа. Живучи разом і спілкуючись постійно між собою, обидва юнаки так зійшлися вдачею, що між ними виникло справжнє велике братерство і дружба, яку могла порушити тільки смерть. Жоден із них не мав ні радості, ні спокою, коли другого з ним не було. Разом розпочали вони свою науку і, обдаровані обидва незвичайним розумом, рівним кроком і з похвальним успіхом сягали все вище й вище до осяйних верховин філософії.
Отак жили вони разом три роки, на превелику втіху Кре-метові, який обох їх зарівно за своїх синів мав, та ніщо на сім світі не вічне - старий Кремет помер, засмутивши непомалу обох юнаків, що втратили ніби спільного батька: друзі й родичі небіжчикові не знали, котрий із них двох більше потребував потіхи й розради. Через кілька місяців Егісіппові друзі й родичі прийшли якось до нього й почали разом із Титом умовляти його, щоб він оженився; напитали вже вони йому й дівчину предивної вроди, таки афінянку. Звали її Софронія, роду була вона значного і мала ледве п'ятнадцять років. Незадовго перед весіллям, що мало бути, Егісіпп попросив якось Тита піти разом з ним подивитись на наречену, бо він її ні разу ще не бачив. От прийшли вони до неї в дім, сіли, а вона між ними посередині; Тит, нібито суддя краси товаришевої нареченої, не зводив із Софронії очей. Все в ній сподобалось йому надзвичайно, і він похваляв у душі її принади, поки, непомітно для інших, так у неї закохався, як ніхто ніколи.
Побули вони в Софронії якусь часинку й повернулись додому. Тит, уступивши сам-один до своєї кімнати, почав мимохіть згадувати собі її пишну вроду і що більше про неї думав, то палкішою жагою розгорявся. Схаменувшись, він зітхнув тяженько і так сказав собі подумки: «Гай-гай, Тите, до чого ти дожився! Куди зносять тебе мислі, в кім убачаєш ти свою любов і надію? Хіба ти не розумієш, що ради госте-любності Креметової, ради щирої дружби твоєї з нареченим її Егісіппом ти повинен шанувати сю дівчину, як сестру? То чого ж ти кохаєш її, куди вганяєшся за оманливою любов'ю, за зрадливою надією? Розплющ духовні очі свої, прозирни глибоко в самого себе, нещасний! Схаменися, будь розумним, погамуй хіть свою тілесну, впини хворобливі бажання, скеруй думки свої в інший бік! Подолай у собі те любострастя з самого початку, побори сам себе, поки не пізно: тобі не вільно сього жадати, се нечесно. Якби ти навіть був певен (а ти ж сумніваєшся), що ти доб'єшся того, чого прагнеш, ти мусив би втікати від нього, - так велять закони дружби, того вимагає твій обов'язок. Що ж маєш діяти, Тите! Тільки одно: занедбати сю нечестиву любов, виконати свою повинність». Але тут же, згадуючи Софронію, він переміняв круто свої думки, засуджуючи те, що говорив перше: «Закони любові, - казав він, - міцніші над усі інші, вони ламають не лише закони дружби, а й
