присутні дивували великим дивом, слухаючи тої пригоди. Вкінці мессер Джентіле сказав:
– Отже, коли всі ви, а особливо Нікколуччо, й досі дотримуєтесь недавнього присуду, то жінка ся, по всій справедливості, моя і ніхто не має права вимагати од мене її повернення.
Ніхто на те не озвався і словом: усі чекали, що скаже господар далі. Нікколуччо, всі гості й сама пані плакали з жалощів; тоді мессер Джентіле підвівся з місця, взяв дитину до себе на руки, а мадонну Каталіну за руку, підійшов з ними до Нікколучча і сказав:
– Устань, куме, я не вертаю тобі твоєї дружини, що викинули геть її родичі і твої, ні, я даю тобі сюю пані, мою куму, з отсим малим синком її, що, без усякого сумніву, тобою зачатий: я увів його в хрест і дав йому наймення Джентіле. Прошу ж тебе, щоб ти любив її не менше, ніж перше, хоч і пробула вона в мене в домі мало не три місяці, бо присягаю Богом (котрий, може, на те й примусив мене її полюбити, щоб потім я зміг порятувати її од смерті) і клянуся тобі, що ніколи не жила вона ні в батька-матері, ані в тебе самого так честиво, як жила сей час у моїм домі при моїй матері.
Сеє сказавши, він обернувся до панії з такими словами.
– Мадонно, тепер я звільняю вас од усіх обіцянок, що ви мені давали, й передаю вас у руки Нікколуччові.
Передавши її з дитиною в руки Нікколуччові, мессер Джентіле вернувся на своє місце й сів. Нікколуччо прийняв дружину свою й сина з невимовною радістю, бо не мав уже жодної надії побачити їх будь-коли, і не міг здякуватись благородному лицареві, а всі гості плакали, розчулившись, і теж вельми похваляли сей учинок; хто про нього не почув, усі казали так само. Мадонну Каталіну зустріли дома з надзвичайною радістю, і болонці довго ще потім дивились на неї, мов на чудо яке (з мертвих же воскресла!), а мессер Джентіле жив у довічній дружбі з Нікколуччом, його родичами та свояками.
Що ж ви на се скажете, добрії мої подруги? Невже, по-вашому, король, що оддав свою корону й берло, чи абат, що помирив баніту з папою (се ж йому нічого й не коштувало), чи той старий, що самохіть своє горло під ворожий меч підставив, - невже хтось із них може зрівнятися подвигом своїм із мессером Джентіле? Адже він був молодий, жагучий, він мав законне право володіти тим, що недбалий покинув, а йому пощастило підняти, проте не тільки чесно вгамував свою пристрасть, а, діставши в свої руки те, до чого всією душею був поривався, з своєї доброї волі повернув його іншому. Думаю, що жоден із попередніх благородних учинків не можна до такого прирівняти.
Мадонна Діанора загадує мессерові Ансальду, щоб показав їй серед зими квітучий сад; той наймає чорнокнижника і виконує її наказ. Муж дозволяє їй оддатись мессерові Ансальду, але він, дізнавшись про таку його великодушність, звільняє мадонну Діанору од даного слова, а чорнокнижник і собі не бере з мессера Ансальда заплати
Усе веселе товариство вихваляло мессера Джентіле аж до неба, коли король наказав заступити чергу Емілії; та тільки того й чекала і сміливо почала:
– Чутливі мої подруги, ніхто не уймає мессерові Джентіле благородства, але невірно було б говорити, що то вже верх великодушності; легко довести, що можливі вчинки ще благородніші. Про один такий учинок я й хочу розповісти вам коротенько.
Фріулі - край проти нашого холодний, та там є зелені гори, бистрі ріки і чисті потоки; у тім краю, в місті Удіне, жила колись велика красуня, шляхтянка, на ймення Діанора; муж у неї був чоловік багатий, із себе приємний і лагідний на вдачу; звали його Джільберто. Своїми визначними прикметами та пані полонила серце одного іменитого барона - мессера Ансальда Граденсе, чоловіка високоповажного і славного своїми бойовими подвигами та субтельними манерами. Він любив її всім палом душі своєї і робив усе, що міг, аби добитись її любові, безперестань посилав до неї благальні листи, та все було даремно.
Мадонні Діанорі надокучили ті зальоти; бачачи, що лицар не зважає на її відмови і все ще шле до неї листи любовні і людей, вона задумала здихатись його, наказавши йому зробити якусь незвичайну, цілком, як на неї, неможливу річ. От прийшла раз до неї од мессера Ансальда вірниця, а вона їй і каже:
– От ти часто запевняла мене, жінко добра, що мессер Ансальдо любить мене понад усе, носила мені од нього дорогі дарунки - нехай вони при ньому зостануться, бо я за такі речі ніколи його не полюблю і волі не вволю; та якби я могла пересвідчитись, що він і справді любить мене так, як ти кажеш, то я напевне полюбила б його і покохала. Отже, як доведе він ту свою любов ділом, зробить те, що я загадаю, то я готова вчинити його волю.
– А що ж ви од нього хочете, мадонно? - питає та жінка.
– Я хочу ось чого, - одказує мадонна Діанора. - Нехай зробить так, щоб у січні місяці коло нашого міста вродився сад, щоб у ньому було повно трави зеленої, квіток, дерев густих та майних, як навесні. Коли він сього не зробить, нехай не шле більше до мене ані тебе, ані кого іншого, а то, хоч я досі все те од мужа мого й рідні приховувала, пожаліюсь їм і доб'юсь того, щоб він дав мені чистий спокій.
Як почув лицар про таке жадання своєї дами, то зрозумів одразу, що вона хоче позбавити його останньої надії - таким трудним, майже нездійсненним здавалось йому те діло. Проте він намагався зробити все можливе, щоб виконати той наказ, і став по всьому світу шукати такого чоловіка, що міг би пособити йому або порадити, та й напитав-таки одного, що помінився за добру плату зробити ту річ за допомогою чорнокнижного чарування.
Ансальдо домовився з тим чорнокнижником, зобов'язавшись дати йому велику силу грошей, і з радісним нетерпінням чекав призначеного часу. От і діждався його нарешті - надворі стояли холоди, кругом сніг, лід, а той чорнокнижник так наворожив у ніч проти першого січня, що вранці де взявся під городом чудовий сад (хто його побачив, то казав, що другого такого ніде не було зроду), а в нім трава зелена, дерева розмаїті, усякий цвіт і плід. Скоро побачив те все мессер Ансальдо, зараз велів нарвати найкращих квіток, які там були, найліпшого овощу і послав нишком своїй дамі, запрошуючи її прийти подивитись на той сад, що вона бажала, - нехай упевниться в його любові і згадає про свою обіцянку, скріплену присягою, та й справдить її потім, як годиться всякій чесній людині.
Побачивши ті квіти й овочі, почувши од багатьох людей про той чарівний сад, мадонна Діанора почала жалкувати, що дала таку обіцянку. Та невьажаючи на той жаль, вона хотіла й сама на те диво глянути і пішла в сад разом з багатьма іншими городянками; помилувавшися його красою, вона вернулась додому смутна та невесела, думаючи про те, який обов'язок накладає на неї се чудо. Не могла вона жалю того великого од очей свого мужа приховати; коли він спитав її про причину, вона довго мовчала з сорому, та мусила вкінці розказати йому геть-чисто все.
Як почув про те Джільберто, спочатку розсердився тяжко, та потім, зваживши на чесну жінчину спонуку, погамував свій гнів і так їй сказав:
– Діаноро, не годиться жінці розумній і статечній вислухувати такі прохання, не подоба-річ під будь-якою умовою цноту свою комусь обіцяти. Слова, дістаючись через вуха до серця, діють на нього з більшою силою, ніж дехто гадає, а для того, хто любить, майже немає на світі речей неможливих. Ти зле вчинила тим уже, по-перше, що до слів тих прислухалась, а по-друге, тим, що поставила свої умови. Знаючи твою душевну чистоту, хочу я полегшити твоє становище в зв'язку з тією обіцянкою і дозволю тобі те зробити, що навряд чи дозволив би хтось інший; до сього спонукує мене і страх перед чародієм - він може накоїти нам великого лиха, якби ти намагалась одурити мессера Ансальда. То йди ж до того лицаря й постарайся якимось чином, щоб він звільнив тебе од даного слова й зберіг твою честь, а як не зможеш сього добитись, то оддайся йому вже на сей раз, але тільки тілом, не душею.
Пані, слухаючи мужа, плакала й казала, що не бажає од нього такої милості, та хоч як вона одмагалась, Джільберто твердо наполягав на своєму. Наступного дня рано-вранці мадонна Діанора, одягнувшись не вельми ошатно, подалася в супроводі двох слуг і покоївки до дому мессера Ансальда. Той, почувши, що кохана з'явилась до нього, здивувався непомалу, встав і, велівши покликати чарівника, сказав йому:
– Мені хочеться, щоб ти сам побачив, якого блаженства доступився я завдяки твоїм чарам.
