багаті господи, де любили добре попоїсти: чи просять його, було, - чи не просять, а він так і вродиться на обід чи на вечерю.
Тоді ж само жив у нашому городі і такий собі Бйонделло, маленький чепурненький чоловічок, чистюк над чистюками: убраний завжди ошатно, на голові ловка шапочка, біляве волосся гладенько причесане й прилизане; пробавлявся він таким самим чином, як і Чакко. Пішов ото він раз якось у піст на рибний торг купити дві здоровенні міноги для мес-сера В'єрі де Черкі; тут побачив його Чакко, підійшов ближче і спитав:
– Що ти тут робиш?
– Та бачиш, - каже Бйонделло, - вчора ввечері мессеру Корсові Донаті вже прислали три міноги, кращі за цих, та ще осетрини, та й то на гостей не вистачить, що на обід прийдуть, так він послав мене ще прикупити. Ти ж там будеш?
– Авжеж, буду, - каже Чакко, - хіба ти не знаєш? Та, дождавшись обідньої пори, і пішов до мессера Корса; той із своїми сусідами саме лагодився сідати до столу і спитав його, чого він прийшов. А Чакко йому й каже:
– Та так, добродію, пообідати з вами і з вашою компанією.
– Милості просимо, - каже йому мессер Корсо, - зараз ми й будемо обідати, саме пора.
Сіли до столу, аж на обід тільки гороху подали, шинки трохи та ще простої риби з Арно - і по всьому. Зміркував тоді Чакко, що Бйонделло його піддурив, і, розсердившись непомалу, вирішив одплатити йому.
Через кілька днів він зустрів Бйонделла - той уже про свій жарт не з одним чоловіком говорив, багатьох насмішив; побачивши Чакка, він поздоровкався до нього і спитав, смію- і чися, чи добре смакували міноги в мессера Корса. На те Чакко одповів:
– Ще на сім тижні дізнаєшся краще за мене.; Не гаючи даремно часу, як тільки розстався з Бйонделлом, Чакко домовився за певну ціну з одним пронозою-ха-ламидником, дав йому чималу сулію, повів до галереї Кавіч-чолі, де жив мессер Філіпііо Ардженті - здоровенний чолов'яга, кремезний і кріпкий, а до того ще дуже гарячий і оприскливий, - показав йому того добродія та й каже:
– Піди до нього з сією сулією в руках і скажи: «Мессере,. мене прислав до вас Бйонделло; він просить, щоб ви всипали йому в цю сулію доброго червоного вина, бо хоче погуляти з своїми комариками». Та гляди, щоб він тебе не заграбастав, бо й тобі попаде, і моя справа зіпсується.
– Більше нічого йому не казати? - питав халамидник.
– Нічого, - каже Чакко, - іди мерщій, скажи йому отак і так, і вертайся з сулією назад, тут я тобі й заплачу.
Пішов той посланець до мессера Філіппа, переказав, як йому веліли. Мессер Філіппо, зроду гнівливий, як почув теє, подумав, що то Бйонделло смішки над ним справляє (добре він знав сього юроду!), зразу спалахнув, як порох, і крикнув:
– Що значить усипати? Які такі комарики? А, бий вас обох божа сила!
Та як скочить до того посланця! Сягнув рукою, та той був насторожі - рвонувся і втік, тоді прийшов манівцями знову до Чакка, який усе те бачив, і сказав йому, як було діло. Задоволений Чакко заплатив йому гроші і кинувся шукати Бйонделла; знайшовши його нарешті, він спитав:
– Ти не був оце зараз коло галереї Кавіччолі?
– Не був, - одказав Бйонделло. - А що хіба?
– Та там тебе шукав мессер Філіппо, - каже Чакко, - не знаю навіщо.
– Добре, - каже Бйонделло, - я якраз туди йду, побалакаю з ним.
Та й пішов, а Чакко за ним назирці - побачити, що далі буде. Мессер Філіппо, не наздогнавши того халамидника, був страшенно лютий, бо гадав, що то не інакше, як Бйонделло хотів собі пожартувати над ним із чиєїсь намови. Ще не встиг він з того гніву охолонути, як, надійшов Бйонделло; мессер Філіппо миттю прискочив до нього і заїхав з розгону кулаком у пику.
– Ой, що се ви, добродію? - зойкнув Бйонделло.
А мессер Філіппо, схопивши його за чуприну, подер йому шапку, зірвав і кинув додолу плаща та й ну його кулачити по чому попадя, примовляючи:
– Побачиш зараз, лайдаку, що! Я тобі всиплю, я тобі покажу комариків! Що я тобі, маленький, що ти з мене глузувати надумав?
Сеє кажучи, стовк його на гамуз тим своїм залізним кулаччям, не лишив на голові жодної цілої волосинки, ще й виваляв добре в багнюці, розшарпавши на ньому всю одежу. Бйонделло ж після того першого слова ніяк не міг прийти до другого, щоб спитати, за що він його так лупцює; чує сердега тільки «всиплю» та «комарики», а до чого воно, так і не втямив.
Як мессер Філіппо вже пом'яшкурив його досхочу, прибігли люди й на превелику силу вирвали з його рук побитого й потовченого Бйонделла. Вони пояснили йому, за що розгнівався мессер Філіппо, й почали його сварити, навіщо він посилав до нього такого посланця - хіба не знав, що з цим чоловіком жарти куці? Бйонделло виправдовувався, плачучи, казав, що не посилав нікого до мессера Філіппа по вино; трохи оговтавшись, він пішов додому, смутний та невеселий, здогадавшись, що то Чакко так його підвів.
Коли по довгім часі синяки в нього вже попроходили і він почав бувати на вулиці, зустрів його якось Чакко та й питає сміючись:
– А що, Бйонделло, чи добре вино в мессера Філіппа?
– Гай-гай, - каже Бйонделло, - якби тобі таких добрих міног у мессера Корса!
– Отож гляди, - каже Чакко, - як іще раз угостиш мене таким обідом, як тоді, то я почастую тебе таким вином, як тепер.
Бйонделло, добре розуміючи, що не зможе втопити Чакка в ложці води, попросив його ради Бога, щоб більше його не займав, і сам уже остерігався відтоді брати його на глум.
Двоє юнаків питають ради в Соломона: один - як добитись любові, а другий - як укоськати непокірну жінку. Той каже одному: «Полюби», а другому: «Йди до Гусячого мосту»
Уже залишилось оповідати одній тільки королеві, що, вберігаючи за Діонеєм його привілей, дала паніям пересміятися з нещасливого Бйонделла і веселенько почала:
– Коханії мої подруги! Як подивитись на весь світовий лад та поміркувати розсудливо, то зразу побачимо, що всі, які не є, жінки і по природі, і по звичаю, й по закону мусять підлягати чоловікам і коритись їм у всьому; тим-то кожна жінка, що хоче жити з чоловіком тихо, мирно й безклопітно, повинна бути смирною, терплячою й слухняною і, крім того, розуміється, честивою, що є найдорожчим і найціннішим скарбом усякої мудрої жінки. Коли так навчають нас закони, що скрізь і всюди дбають про загальне добро, коли так велять нам звичаї і, як то кажуть, обичаї, котрі мають над нами велику силу і владу, то ще виразніше вимагає того сама природа, яка дала нам тіло ніжне й тендітне, душу боязку й несміливу, наділила нас слабкими тілесними силами, любим голосом і лагідними рухами - все те свідчить ясно і явно, що ми потребуємо чийогось керівництва. А хто потребує, щоб ним керували і опікувались, той мусить неминуче бути слухняним, покірливим і шанобливим супроти свого володаря. А хто ж наші володарі й господарі, як не чоловіки? Отже, всі ми повинні коритись чоловікам і велико їх шанувати; котра сього не робить, та, на мою думку, заслуговує не лише суворої догани, а й немилосердної кари. На такі роздуми (хоч вони й досі не були мені чужі) навела мене недавня оповідка Пампінеї про вперту Таланову жінку, яку покарав Бог, бо чоловік того не зумів зробити; тим, як я вже сказала, найтяжчої, найсуворішої кари заслуговують ті жінки, котрі не хочуть бути ласкавими, привітними й слухняними, як того вимагає природа, звичаї і закони.
З сієї ж то причини хочу я розказати вам про одну Соломонову пораду - яким способом лікувати непокірниць од їхньої недуги. Котра тих ліків не потребує, та нехай не думає, що се до неї п'ється, хоча у чоловіків є таке прислів'я: коню і доброму, й ледачому потрібні віжки, а жінці і хорошій, і поганій - різки. Чи
