тої невеличкої нерухомості, яку ми маємо, то нам не вистачило б, запевне, і на воду, що ми п'ємо. Та не подумайте, що ми ходимо красти - крий боже! Ми просто колобродимо ночами і таким чином добуваємо, не шкодячи іншим, усе, що нам треба на пожиток і втіху, - от через що ми й живемо так весело.

Почув те лікар, і, хоч не дуже-то розумів, що воно таке, повірив Брунові не без великого здивування; закортіло йому дізнатись, як то вони колобродять, і став він у маляра прохати ревне, щоб розказав, обіцяючи нікому про те не говорити.

– Гай-гай, маестро! - сказав Бруно. -Чого се ви у мене просите! Ви хочете, щоб я одкрив вам велику таїну; та як хто про те довідається, то не жити мені на білому світі - хоч ізразу лізь у пащу до Люципера, що то в церкві святого Галла намальований. Ні, ні, не можу я вам сього сказати.

– Повір, Бруно, - каже йому лікар, - хоч що б ти мені одкрив, про те ні сич, ні сова не знатиме зроду, тільки ти да я.

Після довгих умовлянь Бруно сказав нарешті:

– Ну, гаразд, маестро! Я так люблю ваше патентоване підгороднє плосколобіє і так на вас звіряюся, що не можу вам ні в чому одмовити. Зараз усе вам скажу, тільки присягніть на монтезонський хрест, що ви про те нікому ні пари з уст, як ви вже обіцяли.

Маестро присягнув, що повік-віку не скаже.

– То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, - почав Бруно. - Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами - шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п'ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється. Ми з Буффальмакком теж потоваришували з чарівниками навсправжки, і вони ввели нас у те братство. Ех, скажу я вам, як зберемося ми ото всі гуртом, то подивились би ви, які там килими на стінах у бенкетній залі, які столи, по-царському накриті, які гарні та гожі слуги і служниці, що за кожним братчиком ходять, які пляшки, чарки, ковші, полумиски - їмо і п'ємо все ж то з щирого срібла-злота, а що вже наїдки, то яких тільки немає: все те подається, хто коли й чого забажає. А яка там музика милозвучна грає, які співи мелодійні лунають - того і в казці не сказати; а скільки свічок на тих учтах згоряє, а які там лагоминки їдяться, а які вина коштовні п'ються! Та й не думай же, голово моя макоцвітна, щоб ми там сиділи одягнені оттак, як бачите: найпослідущий із нас там за імператора здається, такі на нас пишні шати та оздоби дорогоцінні. Але найбільша нам утіха - то жінки-красуні, що на наше бажання з усього світу туди переносяться: там ви можете побачити принцесу Дзюндзю Волохату, царицю Золотокозії, султаншу вавилонську, ханшу узбецьку, князівну лапонську, королівну вербогруську і панну Вертигузку. Та що там, усіх не перелічиш - туди злітаються всі володарки світу; буває там навіть сама Гергепа попа Івана. Слухайте ж, що далі. Поп'ють ото всі, поїдять, потанцюють трохи, а тоді ті красуні ідуть у кімнату - кожна до того, на чиє хотіння вона туди прилетіла. А кімнати ж там які - не кажи ти райські, такі воздобні, а в них пахощі всякі так і плавлють, як у вас в аптеці, коли тмин на ліки трете, а постелі такі, що куди тобі венеційському дожеві - господи, як розкішно в них спочи-вається! А які вони всі ткалі завзяті, як шпарко ногами в підніжки совають та лядою пригупують, щоб кріпше ткалось - ви того й думкою здумати не можете! З усіх братчиків найкраще, либонь, живеться мені та Буффальмаккові, бо він здебільшого викликає французьку королеву, а я англійську, а то ж найбільші в світі вродливиці, і нас вони так люблять, що ні на кого іншого й дивитись не хочуть. Не дивина, що ми можемо гараздувати й веселитись паче всіх інших людей, коли нас такі кралі кохають; я вже не кажу про те, що варто нам побажати яку тисячу або й дві червінців, то зразу й дістанемо - в обидві жмені. Отеє ж ми й називаємо «колобродити», так як ото корсари по морю гуляють, тільки тії, як кого пограбують, то вже добра тому не вертають, а ми покористуємось ним та й вертаємо. Тепер ви знаєте, вельмишельмо-ваний маестро, що то значить колобродити; та глядіть же, нікому про те нічичирк; я й так уже багато розказав вам, а більше не розкажу, і не просіть.

Маестро, що його наука не сягала, мабуть, далі того, як дітям шолуді виводити, повірив тій Бруновій баєчці, як щирій правді, і закортіло йому до смерті й самому до того братства колобродів пристати. Він сказав Брунові, що справді немає дива в тому, що вони живуть так весело, і ледве стримався, щоб зараз же не попросити маляра ввести його в те братство. Медик вирішив спочатку ще більше Бруна пришанувати, а тоді вже його про те діло прохати. Він водився з ним увесь час, запрошував його до себе на обід і на вечерю - так уже перед ним розпадався, так його, мовляв, любив, що, здається, й дихнути без нього не міг. Бруно плавав, як вареник у маслі, і, щоб оддячити гостинному господареві, намалював йому в залі картину Великого Поста, над дверима до спальні - Божого баранця, а з вулиці коло входу - урильник, на признаку пацієнтам; крім того, вчистив у галереї ще й котомишодраків-ку - ся картина лікареві дуже подобалась. Інколи вранці Бруно казав лікареві, як напередодні в нього не вечеряв:

– Сю ніч я знов ходив колобродити; англійська королева вже трохи мені набридла, то я викликав собі Самодайку Великого Псиногавка.

– А що воно за Самодайка? - питав маестро. - Я таких імен не знаю.

– Воно й не дивно, маестро, - одказував Бруно, - бо про них, наскільки мені відомо, не писав ні Ціпокрад, ні Абецина, ні жодна інша медицина.

– Ти хочеш сказати Гіппократ і Авіценна? - поправляв лікар.

– Може, й так, - погоджувався Бруно, - я ваших імен не тямлю так само, як ви моїх, «самодайка» по- псиногавсько-му значить ніби цісарівна. То така жоноха, що куди тобі; якби ви її побачили, то зразу б забули про всі свої клістирі та пластирі!

Такі розмови провадив із ним Бруно час від часу, щоб іще дужче його підохотити. Одного вечора, коли маляр домальовував ту котомишодраківку, а лікар давав йому при-світки, господар, уважаючи, що вже здобувся в гостя хтозна-якої прихильності, вирішив нарешті одкрити йому свою душу; як на те, з ними нікого більше не було.

– Бруно, - обізвався лікар до художника, - свідчуся Богом святим, що для тебе я ладен що завгодно на світі зробити; хочеш - скажи мені піти звідси до Перетопи, і то піду; не здивуй же, як я попрошу в тебе одної речі по-свійськи, по-дружньому. Коли ти мені розповів отеє недавно про по-веденцію вашого веселого братства колобродів, то мені хтозна-як закортіло в нього вступити - як ніколи й нікому. І то не без причини; ти сам побачиш, як тільки мені пощастить до вас залучитись, то не я буду, коли не викличу туди таку кралю, що ти зроду не бачив; се дівчина, котру я зуспів торік у Задрипанцях і дуже полюбив. Присягаюсь тілом Христовим, я давав їй десять болонських талярів, аби вона волю мою вволила, то й то не захотіла. Тим я дуже тебе прошу, як є така змога, навчи мене, як у те братство дістатися, допоможи мені туди вступити: я вам буду у всьому вірним і щирим товаришем. Ти ж бо сам здоров бачиш, що з себе я гарний, ноги до тулуба мов улиті, личко як яблучко, а ще до того й доктор медицини, а такого, я певен, у вашому товаристві нема. Я знаю силу всяких мудрих речей, умію чимало гарних пісень; хочеш, заспіваю тобі котроїсь?

Сеє сказавши, почав ні сіло ні впало співати, аж Брунові регітно стало, та він усе-таки стримався. Доспівав маестро пісню та й питає:

– А що, гарна?

– Авжеж, - каже Бруно, - ви її так лепсько вивели, що інший і на акацієвому пищику не втне!

– Якби ти сам не чув, - каже лікар, - то, певне, був би не повірив.

– Правда ваша, - погодився Бруно.

– Я ще й не такої вмію, - каже знов лікар, - та річ не в тім. Бачиш, який я єсть чоловік! Батько мій шляхетського роду, хоч і в селі жив, а мати з фамілії Валеккіїв. Книги в мене, ти сам знаєш, кращі, ніж у всіх флорентійських медиків, і одяг такий, що ні в кого більш немає. Деякі штучки є дуже дорогі - кожну з них колись я за три огляди купував. Тим я й прошу тебе - влаштуй мене, будь ласкав, у те товариство, а я вже, присяй-богу, з тебе за моє ремесло ні шеляга не братиму; хворій собі, скільки влізе.

Слухав його Бруно, слухав - ну, думає, то дурний був, а то ще дурніший став.

– Маестро. - сказав він, - посвітіть мені трохи сюди-о, я мишам хвости подомальовую, а тоді вже й відповідь вам дам.