Повів їх до свого дому і показав зарізаного кабана, якого гадав засолити про домашню потребу. Кабан був і справді напрочуд.

– Ну й дурний же ти! - каже йому Бруно. - Краще продай його, а гроші прогуляємо. А жінці скажеш, що кабана вкрадено.

– Ні, - одказує Каландріно, - вона не повірить і прожене мене з дому; і не думайте, зроду на те не пристану.

Як уже вони його не вговоряли, а він усе ні та й ні. Каландріно запросив їх на вечерю, але з такою кислою міною, що товариші не захотіли лишатись - попрощались із ним та й пішли.

– А що, - каже тоді Бруно до Буффальмакка, - як ми вкрадемо вночі того кабана?

– Та як? - питає Буффальмакко.

– Я вже знаю як, - одказує Бруно, - аби тільки він його не переніс кудись інде.

– То й добре, - каже Буффальмакко, - чом не вкрасти? А тоді гульнемо добре разом із панотцем.

Панотець сказав, що з дорогою душею.

– От що, - промовив тоді Бруно. - Нам треба взятись на хитрощі. Ти знаєш, Буффальмакко, що Каландріно скупенький і любить випити на дурничку. Поведімо ж його до корчми, а там панотець, нібито нас усіх пригощає, не дасть йому платити; він набереться добре, і нам се буде якраз на руку, бо він удома сам.

Як же Бруно сказав, так і зробили. Каландріно, побачивши, що за все заплатить священик, щиро прикладався до чарки і, хоч йому багато й не треба було, налився повний. Пізньої ночі пішов він з корчми додому, не захотівши й вечеряти, і ліг одразу спати, дверей не замкнувши (хоч і думав, що замкнув). Буффальмакко й Бруно пішли вечеряти до священика; повечерявши, взяли деякий струмент, щоб пробратись до Каландрінового дому в те місце, що помітив Бруно, та й пішли туди потихеньку. Та побачивши, що двері не замкнені, вони увійшли, зняли кабана, однесли до панотцевого дому, заховали й полягали спати.

Прочумався рано-вранці Каландріно після випивки, встав, дивиться - кабана нема, а двері одчинені; давай того й сього питати, чи не знають, хто кабана брав, і, не допитавшись, страшенний підняв галас, що у нього, бідного, нещасного, кабана вкрали. Бруно й Буффальмакко, як повставали, зараз пішли до Каландріна, що він казатиме. Побачивши товаришів, він окликнув їх і сказав, мало не плачучи:

– Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!

А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:

– Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!

– Та де! - одказує Каландріно. - їй же богу, правду кажу.

– Отак і говори, - провадить своє Бруно, - та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.

А Каландріно забідкався ще дужче:

– Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана! Бруно ж йому знов:

– Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!

– Та нехай мене враг візьме, - гукнув Каландріно, - коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, - таки вкрадено!

– Як же те могло статись? - питає тоді Бруно. - Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!

– А от так і сталось, - одказує Каландріно.

– Та невже? - нібито не вірить Бруно.

– От тобі й «невже», - каже Каландріно. - Я вже - лиха моя година! - не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.

– Туди к бісу! - каже тоді Бруно. - Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не нам!

Каландріно знов залементував і забідкався:

– Ви що, хочете, щоб я прокляв Бога, святих і все на світі? Кажу ж вам, що сю ніч украли в мене кабана!

– От що, - обізветься тоді Буффальмакко, - коли воно так і є, то треба нам якось ізнайти крадіжку.

– Та яким же чином її знайдеш? - питав Каландріно.

– Дуже просто, - каже Буффальмакко. - Вже ж не з Індії прийшов до тебе злодій, се був, напевне, хтось із твоїх сусід; якби ти їх поскликав усіх, то я поворожив би на хлібі й сирі і дознався б увочевидьки, хто се зробив.

– Еге, - каже Бруно, - так і виворожиш хлібом та сиром, так і прийдуть ті любі сусіди (я певен, що то їхнє діло!): вони здогадаються, в чім річ, і не захочуть.

– То що ж робити? - питає Буффальмакко.

– А от що, - каже Бруно. - Поворожімо на імбирових пігулках та на білому вині; вони не здогадаються і прийдуть випити, а ті пігулки можна замовити так само, як хліб і сир.

– Правда твоя, - каже Буффальмакко. - То як, Каландріно, поворожимо?

– Прошу вас, ради бога, - каже Каландріно. - Мені аби тільки взнати, хто вкрав, то й то б на душі полегшало.

– Коли так, - каже Бруно, - то давай гроші, а я вже для тебе сходжу і в Флоренцію по те диво.

У Каландріна було сольдів із сорок грошей, і він оддав їх усі Брунові. Той пішов у Флоренцію до одного знайомого аптекаря і взяв у нього цілий фунт імбирових пігулок, а в додачу замовив іще дві собачі пігулки з гіркого алое, велів потрусити їх цукром, як і інші, а щоб не сплутати з імбировими, сказав позначити їх якимось особливим значком; тоді купив бутель доброго білого вина й вернувся на хутір до Каландріна.

– Поклич же тепер, - каже йому, - завтра вранці до себе в гостину тих, на кого ти думаєш; вони охоче прийдуть випити (сказано - святки!), а я з Буффальмакком заворожу вночі ті пігулки, принесу їх до твого дому і сам, заради тебе, роздам їх усім і скажу, як, що й до чого.

Каландріно так і зробив. Коли наступного ранку коло церкви під в'язом зібралось чимало людей - селян і фло-рентинців, що сюди приїхали, прийшли Бруно й Буффаль-макко з пігулками в коробці і бутлем вина. Поставивши всіх кружка, Бруно сказав:

– Панове, я мушу пояснити вам, для чого ви тут зібрались, щоб ви потім на мене не жалкували, як станеться вам яке лихо. У Каландріна, бачите, вкрадено тої ночі доброго кабана, і він не може дошукатися злодія; але тим, що кабана не міг узяти ніхто, опріч когось із присутніх, він, щоб дізнатися, хто се зробив, просить усіх вас іззісти по пігулці і запити вином. Знайте ж, що той, хто вкрав кабана, не зможе проковтнути пігулки: вона здасться йому гіркішою від отрути, і він її виплюне. Щоб же ніхто з вас привселюдно не осоромився, краще буде, як злодій признається панотцеві, а я ворожити не буду.

Всі присутні сказали, що згодні спробувати тих пігулок; тоді, поставивши їх усіх у ряд, а між ними й самого Каландріна, Бруно почав роздавати всім по черзі по пігулці; дійшовши до Каландріна, він тицьнув йому в руку одну собачу пігулку. Каландріно взяв її в рот і почав жувати, та як тільки на язик попало алое, він не витерпів тої гіркоти і виплюнув її. Усі підозренні поглядали один на одного, чи не виплюне хто своєї; не встиг іще Бруно всіх обділити, прикинувшись, що нічого не помітив, як раптом почув чийсь голос:

– Ге, Каландріно! Що се воно значить? Обернувшись і побачивши, що Каландріно виплюнув пігулку, Бруно сказав:

– Пожди, може, то він так чого виплюнув; на тобі, чоловіче, другу!

Та й поклав йому другу собачу пігулку в рота, а іншим роздав решту імбирових. Якщо перша пігулка здалась Ка-ландрінові гіркою, то друга ще й надто, але він соромився виплюнути її і ще якусь хвилю тримав у роті, розжовуючи, - аж сльози в бідахи з очей покотились, у горіх завбільшки. Нарешті він таки не витримав - виплюнув і сю. Буффаль-макко й Бруно частували всіх вином, і всі сказали, що так воно і є - Каландріно вкрав кабана сам у себе; дехто й лаяв його за се на всю губу. Як усі пішли і з Каландріном лишились тільки його товариші, Буффальмакко так йому сказав:

– Я зразу знав, що ти сам його вкрав, а нас дурив, щоб не вгощати нас за гроші, які ти за нього взяв.

Каландріно, якому ще страшенно горенило в роті від алое, почав божитись і присягатись, що то не він. А Буффальмакко своє:

– Признавайся, - каже, - брате, скільки взяв за нього? Червінців шість?

Каландріно був такий лихий, що аж не тямився.