Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:

– Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.

У нашому місті, багатому на всякі чудасії та на різних диваків, жив не з-так давно один маляр на ймення Каландріно, чоловік дурноверхий і химерний, що водив компанію найбільше з іншими двома малярами - Бруном та Буффаль-макком; то були люди жартівливі, хоч і цілком розумні та розсудливі, а з Каландріном для того тільки приставали, щоб із його дурощів та химер посміятись.

Під той самий час жив у Флоренції також один молодий штукар на ймення Мазо дель Саджо, хитрий і до всього дотепний, що аж любо; прочувши про того дивака Каландріна, він надумав пожартувати собі з ним, упевнивши його в якійсь нісенітниці. От побачив він його якось у церкві святого Іоан-на - маляр уважно розглядав образки й різьбу на новій напрестольній скинії; жартун зміркував собі, що отут якраз і добре буде гачка на нього закинути. От змовився він із одним своїм товаришем, підійшов із ним до вівтаря, де стояв Каландріно і більше не було нікого, та й завели мову про всяке незвичайне каміння, ніби й не помітили маляра, причому Мазо говорив так упевнено, наче був першорядним каменезнавцем і ювеліром. Каландріно почав до тії розмови прислухатись і, пересвідчившись, що вона не секретна, підійшов до них ближче. Мазо вельми тому зрадів і провадив свою бесіду далі; коли Каландріно спитав його, де таке чарівне каміння водиться, Мазо одповів йому, що здебільшого в Золотих Козах, там, де живуть баски, в області Навербігрушії, де виноградні лози підв'язуються ковбасками, за шеляга можна купити гуску ще й гусеня в додачу; там є гора вся із струганого пармезанського сиру; люди, що на ній живуть, тільки те й роблять, що ріжуть локшину, ліплять вареники, варять те все у юшці з-під каплунів і кидають додолу - хто скільки впіймає, стільки й має; а попід горою тече річка з сутого солодкого вина, що в нім і краплі води нема, - такого питва більше ніде в світі не бува.

– Ех! - аж крикнув Каландріно. - Оце так країна! А скажи ж мені, де діваються ті каплуни, що з них юшка виварюється?

– Баски з'їдають, - одказує Мазо.

– А ти там був коли? - питав Каландріно.

– Не питай! - каже Мазо. - Не раз і не сто раз!

– А скільки ж туди миль? - допитується Каландріно.

– Та, мабуть, не менше од тисячі, як іти по-лисячи, - каже Мазо.

– Так се десь аж за Абруццами? - каже Кадандріно.

– Авжеж, - каже Мазо, - за Абруццами і за Дуруццами. Придуркуватий Каландріно, бачачи, що Мазо говорить усі ті речі з поважною міною, без смішків, повірив, що то все щира правда, і сказав:

– То для мене не близький світ, а якби було ближче, то й я пішов би коли-небудь із тобою, хоч побачив би, як ту локшину роблять, та наївся б досхочу. Але скажи мені, спасибі тобі, чи немає якого дорогого каміння в наших краях?

– Аякже, - одповів Мазо, - є і в нас два види каміння, що велику силу мають: один - то граніт у горах Сеттіньяно та Монтіші; коли з нього зробити жорна, то можна добувати муку з зерна (недаром краяни кажуть, що жорна з Монтіші в Бога найсвятіші); у нас їх стільки багато, що вони ніпочому, як у Навербігрушії ізмарагди: з них та й стоять цілі гори, такі увишки, як наша гора Морелло, і опівночі так світяться, що крий мати божа. Ти знаєш, якби такі жорна взяти в оправу, ще як дірка в них не просвердлена, та повезти до султана, то він би дав за них, що тільки душа забажає. Є у нас і другий камінь чудодійної сили, що ми звемо геліотропом: хто його при собі має, того ніхто не бачить у тому місці, де його нема.

– Ото справді велика сила, - каже Каландріно. - А де ж він є, той другий камінь?

– У річці Муньйоні, - одказує Мазо.

– А який він завбільшки, - питає Каландріно, - і якого кольору?

– Завбільшки бувають усякі, - каже Мазо, - котрі більші, котрі менші, а на колір усі чорні наголо.

Каландріно все те добре затямив і попрощався з Мазом - має нібито якусь там справу; він вирішив податися на розшуки того каменя, але хотів порадитись уперед із Бруном та Буффальмакком, яких він дуже любив. От пішов він їх шукати, щоб устигнути на річку раніше од усіх; довго ходив туди-сюди і вже аж в обіди згадав, що вони працюють у фаентинському дівочому монастирі. Хоч було вже й жарко, мало не бігом побіг він туди, покинувши всі свої справи. Побачивши нарешті товаришів, так до них обізвався:

– Товариство, як ви послухаєте моєї ради, то ми можемо стати найбагатшими людьми на всю Флоренцію. Чув я од певного і віри годного чоловіка, що в Муньйоні нашому трапляється такий камінь, що хто його при собі носить, той стає невидимий. Ходімо ж пошукаймо його, поки хтось інший не назирить. А я певен, що ми його знайдемо, бо я знаю, який він є; а як знайдемо, тоді вже ясно, що маємо робити: покладемо в кишеню та й гайда до міняйлів, що в них на столах завше повно золота й срібла; скільки захочемо, стільки й візьмемо собі грошей. І ніхто нас не побачить, і розбагатіємо ми за короткий час - не треба вже буде нам день у день, як тим слимакам, стіни розмальовувати.

Як почули тії речі Бруно й Буффальмакко, то осміхнулись про себе, перезирнулись і почали вдавати, що се їх дуже здивувало, та хвалити Каландрінову раду, а Буффальмакко спитав, як той камінь називається. Та Каландрінові, що був зроду нетямущий, назва вилетіла вже з голови.

– Що нам по назві, - сказав він, - коли ми знаємо його силу? Ходімо зараз шукати,чого ми будемо час гаяти?

– Ну, добре, - каже тоді Бруно, - а який той камінь на вигляд?

– Усякі бувають, - одказує Каландріно, - та всі на колір чорні; тим треба нам, я гадаю, збирати всі чорні камінці, які побачимо, поки на той натрапимо. Ходімо ж, годі монятися.

– Постривай, - каже йому Бруно, а тоді вже до Буф-фальмакка: - Каландріно, здається, правду каже, тільки пора тепер недогідна: сонце стоїть високо, світить прямо на берег і, певне, висушило все каміння, так що кожний камінець білим видається, а вранці, поки сонце їх не висушить, там бувають і чорні. До того ж сьогодні на Муньйоні багато всякого народу вештається, той те, той те робить, бо день буденний; як нас побачать, то зразу здогадаються, що ми робимо, та й собі кинуться шукати, а як вони те диво знайдуть, то наш поспіх обернеться в посміх. На мою думку (я гадаю, що й ви на неї пристанете), се треба зробити вранці, коли легше буде чорний камінь од білого розпізнати, і в святковий день, щоб ніхто нас там не побачив.