Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).

- Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! - Вона сунула менi пiд пахву термометр.

Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах - тiльки прокинувся.

На обличчi його була розгублена усмiшка.

- Ну як? Як?.. Го-го, бачу - видужуєш, козаче! Бачу!

- Та цить! Розкричався! - гримнула на нього мати. - Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:

- Вибачай, то я од радостi.

Я усмiхнувся - вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.

- Ну, як там затопленi? - спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був - наче з погреба.

- Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

- Жертв нема?

- Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi... А корови всi порятованi i добро...

- I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! - встряла мати. - Якби не вони, хтозна, що б i було.

- Да, технiка тепер в армiї могуча, - мовив поважно дiд.

- I кажуть, то ж ти їх привiв, - мати нiжно поклала менi руку на чоло.

- Не знав я, що такого сина геройського маю, - наче з трибуни сказав тато.

- Та!.. - Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.

Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. 'Це вони тому, що я хворий'. Дiд кахикнув i сказав:

- А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд.. От побачиш, зараз прибiжить.

Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.

Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.

- Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?

А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею - болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.

- Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки... Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.

Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:

- Драстуйте... Можна?

- Та заходь, заходь, чого там, - усмiхнулась мати. - На поправку пiшло.

- Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, - Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.

- Здоров, старик! Ну як?

- Нiчого... - усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.

I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.

- Ой, у мене ж там молоко! - сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:

- Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, - i почовгав у двiр.

- Сiдай, чого стоїш, - сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.

Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт - наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.

Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.

- Ну, як там, розкажи, - сказав нарештi я.

- Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: 'Як температура? Як нога? Який пульс?' Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.

- От iменно - бiльше нiкуди!

- Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина - отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

- Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там...

- Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш...

Павлуша глянув на мене й загнувся.

- Ну що ж... молодцi хлопцi, - зiтхнув я.

- Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав... - Але . але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що...

- Ага! - криво усмiхнувся я. - Ну добре... А як там взагалi?

- Взагалi нiчого... Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально - i сiльмаг, i перукарня, i лазня... Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи - вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли... Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi - так це солдати. Як вони працюють - ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю... Якби не вони з своїми машинами... Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

- Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що...

- Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

'Ех, Павлушо мiй дорогий! - подумав я. - Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки'.

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

- Ну я пiду, мабуть... Тобi спокiй потрiбен...

- Та посидь, чого там! - стрепенувсь я.

- Та я б посидiв, звичайно... Але ми, знаєш, домовились...

- Ну йди, - сказав я тихо й приречено.

- Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я... Бо там, знаєш, ще все-таки... Ну, бувай!