'Чи не сплю я?' -- подумала Вiтка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозумiла, що не спить!

'Спитаю у мiлiцiонера, що це за проспект!' -- вирiшила Птурська й побiгла до переходу. Та тiльки вона ступила на бiлi смуги, намальованi по асфальту, як пролунав мiлiцейський свисток. Вiтка озирнулася -кому це вiн? -- але побачила, що люди, як i ранiше, перебiгають через дорогу де завгодно, а мiлiцiонер махав рукою їй: iди, мовляв, сюди.

Вона пiдiйшла до постового й вiдразу напосiлася на нього:

-- Не маєте права! Я переходом iшла! Он їх краще ловiть! -- I показала на iнших перехожих.

-- Ен юiмузор! -- вiдповiв мiлiцiонер i додав: -- Мав -- фартш!

Вiтка аж присiла на мiсцi! На якiй мовi вiн говорить? Невже вона опинилася в якiйсь iноземнiй країнi?!

-- Ун, ешдивш! -- невдоволено мовив постовий i полiз у свою планшетку.

I раптом Вiтка догадалася: та вiн же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.

I Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як i вiн... А щоб вам далi було легше слiдкувати за розмовами у країнi Навпакинiї, я буду переписувати їхнi слова правильно...

-- Я нiчого не порушувала, -- пояснила Вiкторiя. -- Я йшла через перехiд!

-- Хе, -- зрозумiв її тепер постовий, -- оце й є порушення! Вам -штраф!

Вiн витяг iз планшетки плитку шоколаду й простяг здивованiй Вiтцi.

-- Що це? -- не зрозумiла вона.

-- Штраф!

-- Як -- штраф?

-- Ви повиннi тут же, на мiсцi, з'їсти цей шоколад!

-- Нiчого не розумiю.., -- прошепотiла вражена Птурська, але вхопила шоколад i вп'ялася в нього зубами.

Та тiльки вона вiдкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гiркий, наче справжнiй перець, а то й гiркiший!

Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:

-- Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!

-- Шоколад! -- кивнув головою постовий. -- I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! -- I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.

'Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!' -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:

-- Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!

I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.

Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:

-- Де... я?..

-- В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї! -- вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.

Вона вдячно кивнула постовому й подумала: 'Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!..' Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...

Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.

А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.

Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. 'Як у нас, -- подумала Вiтка, -- в години пiк!' Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна -- i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!

'Ну й країнка!' -- весело подумала Птурська й пiшла далi...

Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку 'АЛОКШ'. 'Школа!' -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.

На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!

'Зараз тобi, голубчику, буде!' -- зловтiшне подумала Вiтка.

Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко -- може, вчитель фiзкультури -- й весело гукнув:

-- Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!

Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.

Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.

-- Е-ее! -- показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.

-- Ви чого? -- злякалася вона не на жарт.

-- Не чого, а хто! -- знову показав язика дядечко. -- Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?

-- А що я? -- вiдказала вкрай здивована Вiтка.

-- 'Що, що'! -- передражнив директор. -- Чого ходиш тихенько?

-- Так уроки ж...

-- Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!

-- Щось я вас не розумiю!..

-- А, -- здогадався нарештi директор. -- Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.

Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.

-- Оце мiй кабiнет! -- гордо проказав Полiкарп Полiкарпович. -Прошу сiдати!

-- Куди?! -- озирнулася кругом Вiтка.

-- Зрозумiло, сюди, -- плюхнувся директор просто на пiдлогу.

Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.

-- Ти як потрапила до нас? -- поцiкавився директор.

-- Навiть не знаю, -- зiтхнула Вiтка. -- Заплющила-розплюшила очi -- i вже тут!

-- Ага, -- кивнув директор, -- значить, тебе Дiма прислав.

-- Який Дiма?

-- Байдуже, -- махнув рукою Полiкарп Полiкарпович i почав розповiдати Птурськiй про навпакинськi школи.

Виявляється, i в школах тут усе було навпаки.

Вчилися учнi лише раз на тиждень, як сьогоднi, а всi iншi шiсть днiв тижня були вихiднi. Урок тривав десять хвилин, зате перерва -сорок п'ять!

Якщо учня викликали на уроцi й вiн анiчогiсiнько не знав, йому ставили п'ятiрку. А коли раптом хоч щось вiдповiдав, то вiдразу схоплював двiйку, й до школи викликали його батькiв: хай слiдкують дома, щоб нiчого не вчив!..

На уроках учнi кричали, штовхалися, плювались i взагалi робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж