Купера. Два томи Мопассана: 'Життя' i 'Любий друг'. На нижнiй i двох горiшнiх полицях - пошарпанi комплекти 'Iлюстрованих лондонських новин'. Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.

- Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, - кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. - У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.

Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:

- Я тобi ще не набрид, Алеку?

- Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.

- Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю...

Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.

Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди 'Блек дез', якi лишалися з капiтаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку - улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.

Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, 'Флайїн стар' ('Летюча зiрка') мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.

Так звелiв робити Джеремi, i так робили його нащадки. I точно так, як вiн, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицiю порушив Чарлз. Фолклендськi острови на той час почали заселяти англiйськi колонiсти. Закон i влада перешкодили Чарлзу знайти спокiй бiля рiдних могил.

Чарлз був останнiм iз роду Девiсiв, якi народились i померли пiратами.

Джоновi не судилося пройти життєвий шлях батька та дiдiв. Його чудова 'Флайїн стар' не пiнила морiв i трьох рокiв. Пiзнiше йому здавалося, що вiн дав своєму кораблю фатальне iм'я. Адже летюча зiрка свiтить недовго.

У квiтнi 1887 року, пiсля двохмiсячного перебування в Атлантицi, 'Флайїн стар' пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островiв Паумоту [*]. Там, на атолi Тикахау, була одна з берегових баз Джона. ------[*] Тепер архiпелаг Туамоту. ------

Десь за пiвденним тропiком вони зустрiли пiвнiчноамериканське торговельне судно, яке йшло в таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим 'уловом', одначе пiрати не випустили й багатого янкi.

Серед iншої здобичi були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмi - iнакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морi бригантина не лежала в дрейфi, вiн не пив сам i не дозволяв напиватись iншим.

У тi днi вiн нездужав, нила свiжа кульова рана у лiвому плечi. Це плече йому прострелили двiчi.

Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управлiння бригантиною своєму старшому помiчниковi, пiшов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самотi. Вiн мiг цiлу добу не виходити з каюти й нiкого не приймати, навiть стюарда, їв бекон iз сухарями i запивав лимонним або апельсиновим соком.

'Флайїн стар' iшла своїм курсом. Так думав Джон. його не турбували, i вiн був певен, що на кораблi все гаразд. I тiльки наступного дня увечерi, коли бригантину почало сильно гойдати, вiн свиснув у переговорну трубу стерновому. Нiхто не вiдповiв.

Здивувавшись, капiтан пiднявся на мiсток. Вiтрила бригантини надував штормовий вiтер. Проте на кораблi не було видно жодної душi. Бригантиною нiхто не керував. У спицi стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.

Приголомшений Джон кинувся в кают-компанiю. Вiн уже здогадався, що сталося.

Команда 'Флайїн стар' усе-таки вiдкрила бочки з ромом i тепер була п'яна як нiч. Крiм капiтана, єдиною тверезою людиною на бригантинi був Том Морган - дванадцятирiчний хлопчина, якого п'янi пiрати примусили собi прислужувати.

Спроби Джона бодай когось привести до тями були марнi. Бiльшiсть людей лежали на палубi непритомнi, iншi очманiло дивилися на капiтана й нiчого не розумiли. На всi свої погрози Джон чув тiльки п'яне белькотiння i лiнивi лайки.

Роздавлений власним безсиллям, вiн повернувся на мiсток. З ним пiднявся i маленький Том. Джон пам'ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тодi хлопчиковi:

- Ну, що, Томмi, тобi подобається ця свистопляска?

- Ви кажете про море, сер?

Шторм переходив в ураган. У ревучiй темрявi бригантина то злiтала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрiмко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок - i всьому буде кiнець.

Чiпляючись за поручнi мiстка, Джон закурив. Вiн не мiг вибачити собi, що, знаючи своїх людей, так легковажно повiрив у їхню розсудливiсть. Керувати бригантиною з усiма вiтрилами тепер було неможливо. I згорнути вiтрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навiть у тиху погоду, а тим бiльше в шторм. На кожне вiтрило потрiбен був добрий десяток рук.

- Так, Томмi, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?

- Витримають, сер, вони мiцнi.

- Зараз це погано, Томмi, нас може перекинути. Тобi треба надiти рятувальний пояс.

- Хiба ми не у вiдкритому океанi, сер?

- Це нiчого не змiнює.

- Справдi, сер. I тут, менi здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.

- Перестань, Томмi, роби, що тобi кажуть.

- Гаразд, сер, я принесу i ваш пояс.

- Спочатку надiнь свiй.

- Слухаю, сер.

'Руде чортеня', - ласкаво подумав Джон. Вiн рiдко про когось думав ласкаво. В його пiратському серцi знаходилось мiсце тiльки для цього хлопчика.

Так само, як i Джон, Томмi народився i вирiс на пiратському кораблi. Його батьком був Клод Морган - троюрiдний нащадок Генрi Моргана, знаменитого карибського корсара, який потiм став вiце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Пiратську лiнiю роду продовжував тiльки Клод. Чарлз Девiс узяв його на свою бригантину за старшого помiчника капiтана i дозволив привести з собою на корабель Дженнi-дiвицю, яка чекала вiд нього дитини.

Коли Томовi було два роки, бригантина пiд маркою австрiйського навчального судна зайшла в Гавану. Дженнi зiйшла на берег i на корабель бiльше не повернулась. Клод подався шукати її i теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев'яти рокiв хлопчика виховував старий Чарлз, потiм ним опiкувався Джон. Чарлз заповiдав йому зробити iз хлопчика справжнього мужчину.

На 'Флайїн стар' Том був улюбленцем усiєї команди. Слухняний i незмiнно спокiйний, вiн подобався