Муза тендiтними пальцями зняла кришку, але, крiм вати, нiчого не побачила. Ростислав допомiг видобути колючку з вати. Справдi, нiчого особливого. Вiд коротюсiнького стовбурця в усi боки стирчать кривулястi шпички вишневого кольору. Помацала - мiцнющi, як сталевi.

- А знаєте, здається, вiдчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

- У вас дуже чутливi пальцi, Музо.

- Недаремно ж я пiанiстка, - сказала, не повертаючи голови. Невiдривно дивилася на чудернацьку рослину.

- Але я не берусь твердити, що струм iде зi шпичакiв, - не то серйозно, не то жартома заперечив учений. - Може, навпаки - iз ваших пальцiв.

- Таке скажете, наче я електростанцiя. - В голосi її вчувалися смiшинки.

- Не смiйтесь, кожен має електромагнiтне поле. А у вас воно особливо сильне.

- Комплiмент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамiк:

- Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю...

- От невчасно... - зiтхнув Ростислав. - Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

- А як прийдуть твої... вашi?..

- Та їх не буде до пiзньої ночi! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза пiдвелася поглянути в iлюмiнатор, та її так хитнуло, що аж скривилась вiд болю. 'Проклятущий мозоль', - подумала сердито i всiлася на лiжко, почала знiмати панчоху...

Несподiвано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

- Ой, пробачте! Забув узяти 'їжачка'...

Муза знiяковiла, засоромилася власних рухiв, але спромоглася на жарт:

- Я вже поклала спати цю колючу тваринку... Микитюк усмiхнувся, вхопив коробочку i, балансуючи, кинувся до дверей.

Едiнбург! Ростиславовi чомусь давно мрiялось побувати в головному мiстi далекої вiд України, але манливої Шотландiї. Уявлявся Едiнбург бiлокам'яним юрмищем палацiв у високостi, мiж голубим небом i морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусi, вiн бачив, що переважають темнi тони.

- В моїй уявi вiн поставав слiпучо-бiлим, цей Едiнбург, - обiзвався до Музи, що невiдривно дивилася у вiкно.

- Вiн такий i був, це кiптява. Столiттями ж у печах топили вугiллям, а димарiв он, бачиш, скiльки!

Справдi, димарiв - тьма-тьмуща. I жодного круглого, всi призмоподiбнi, наче грубi дошки.

- Кiптява столiть.

-Аз деяких будинкiв уже змили сажу - он якi свiтлi, - продовжувала Муза. - Поглянь, ось почали...

Микитюк i сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстрiч, частина фасаду вже очищена, мала колiр слонової кiстки.

- Так, так. Отже, я бачив Едiнбург... колись, - усмiхнувся Ростислав.

- Наш мозок здатний творити дива... - зиркнула на нього весело i додала його словами: - Все це дуже складно.

Автобус зупинився бiля розчинених ворiт королiвського замку. Ступаючи на вичовгане камiння просторого двору, куди нiмо дивились вiкна потемнiлого середньовiчного палацу, Микитюк вiдчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

- Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорi палацу красувався вирощений у вазонi будячище - колючий, iз червонястим квiтом угорi.

- Розкiшний екземпляр, - байдуже кивнув Ростислав i знову замовк, нiби прислухаючись до екскурсовода, який розповiдав, що колись у давнину будяки врятували вiйсько шотландською короля: глупої ночi вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися i скрикнули... Потiм був заснований навiть орден Будяка...

'Про що вiн думає? - силкувалась вiдгадати дiвчина, проймаючись його настроєм. - Може, цей будяк нагадав йому гiмалайську колючку?' Сходи, зали, прикрашенi скульптурами, картинами, гобеленами.

- А оце кiмнати Марiї Стюарт...

Слухаючи розповiдь про трагiчну долю королеви, Ростислав стискував Музин лiкоть, а коли всi рушили далi, затримав дiвчину, подивився їй просто в вiчi i випалив:

- Кохаю. Станеш моєю?

- Тобто як це? - заклiпала вiями Муза.

- Ну, дружиною...

I такий у нього був урочисто-рiшучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсмiятись.

- Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, - несамохiть перейшла на 'ви'. Навiть iменi...

- Музо!

- Це так мене батько прозвав, як пiдросла. Насправдi ж моє iм'я Марiйка.

- Марiйка?! Муза-Марiйка... Який збiг: ми в покоях Марiї!

- Ради бога, на нас звертають увагу, - тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. - А ще мушу сказати - на господарку зовсiм не надаюся, до того ж вередлива...

- Аби тiльки не злюка.

- ...Пещена...

Ростислав гаряче перебив:

- У тебе добра душа i чуле серце - я одразу вiдчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра вiдвiдаємо фортецю - отам i скажеш усе. Домовились?

Муза-Марiйка нiчого не вiдповiла, лише в глибинi її очей закоханий Микитюк помiтив теплий усмiх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едiнбурзька фортеця прилiпилась на високiй скелястiй горi, нiби орлине гнiздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королiв - витвори митцiв, чиї iмена втонули у глибинi столiть. А який краєвид притягує очi!

Захопленi туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тiльки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Нiщо його не цiкавить - нi коропи, нi мечi. Тупий меч суму, як сказав би Шекспiр, ударив його в самiсiньке серце: на екскурсiю до фортецi Муза не поїхала. Передала через сусiдку по каютi, що нездужає. Хiба ж не ясно - дипломатична хвороба...

- Звернiть увагу на це вузеньке вiкно. Воно виходить на дорогу... долинав голос перекладачки. - Рятуючись вiд змовникiв, Марiя Стюарт передала дитину через оце вiкно вiрним людям, що ждали внизу. Так. вiкно дуже високо. Дитя спустили в корзинi на мотузi. Це був майбутнiй король Англiї Якiв Перший...

Микитюк скрушно зiтхнув. Як вiн сподiвався, як хотiв саме тут почути вiдповiдь на своє Признання! Марiя, Марiйка...

Сходячи крутосхиллям униз, де на майданi стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хiба їй обов'язково вiдповiдати взаємнiстю? Чоловiчий егоїзм. I все-таки... помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справдi, що вiн про неї знає? Ну, зовнiшнiсть гарна, рухи, вираз очей... А далi? Чи, може, саме оце незнання i притягує? Ет, краще не думати про це, зовсiм викинути з голови.

I все-таки невiдомiсть ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навiщо ця психопiдготовка?

Мiсце в автобусi бiля нього пустувало, пустувало воно i наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландiї, схожi на кримськi, трохи заспокоювали, змiна вражень вiдволiкала Микитюка вiд невеселих роздумiв, але сум'яття не полишало його душi. На вечорi дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландiя-СРСР, такому цiкавому й веселому, почувався самотньо. Сусiдка по столу, шотландка, жiнка вже в лiтах, певне, вiдчувши його настрiй, раптом обiзвалася українськими i польськими словами - наче пташенята запурхали в залi. Ростиславовi потеплiшало на серцi, пожвавiшав, а жiнка почала розповiдати про своє життя.

Пiд час вiйни була медсестрою в англiйському госпiталi. Доглядала пораненого польського солдата -