ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.
Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.
— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?
Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.
— А ви?
— Живу я тут, — гордо промовила я.
Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.
— Ви впевнені?
Тепер вже мене трохи заціпило.
— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.
— А! Ха-ха!
— Чого ви смієтесь?
— Це такий жарт? Дуже смішно.
— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.
Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.
— Але ж ви не можете так вчинити!
Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.
— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?
— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.
Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?
За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.
— Все гаразд? — співчутливо запитала я.
Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.
— А все ж таки?
— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…
— Крім того, що?
— Жанін, вона мені не вибачить!
— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?
— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.
От чудасія. Ніколи такого не бачила!
— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.
— Тонi.
Він дуже обережно потис мою простягнену руку.
Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав 'зрештою, добре'. Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.
Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!
З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.
— А що то за церемонія? — зацікавилась я.
— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.
— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?
— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.
Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.
Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.
Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до 'дівчачого' куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном 'ну де ж справедливість', 'що б це значило' і 'підозріло це все'. Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:
— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.
Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.
— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?
Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.
— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.
Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.
— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.
Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.
— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.
— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.
Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.
Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники
