Юрій Андрухович
Перверзія
Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому 'альфа ромео', припустимо, що це 'альфа ромео', і ми мчимо автобаном з Мюнхена у Венецію. З Мюнхена. У Венецію.
Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта...
Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні 'Люітпольд', яку розшукав за малою на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, 'штразе'), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні 'ремі-мартени' (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою: Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток, меланхолія і риба.
Так починається піст...
Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами, я відчув, що починається весна. Це було
